Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

Їй здавалося, що провина — слушне слово. Дратівливе почуття, а не поняття моралі. Бо вона сказала собі, що не шкодує, що муґенці заслужили все це і що вона ніколи не озиратиметься назад. От тільки спогади вимальовувалися в її свідомості немовби величезне провалля, куди вона кидала всі людські почуття, які здавалися загрозою.

Але безодня все кликала, щоб Жинь зазирнула. Упала в неї.

І Фенікс не хотів дозволити їй забути. Фенікс хотів, щоб вона милувалася діяннями рук своїх. Фенікс жив у гніві, а гнів нерозривно пов’язаний з минулим. Тож Феніксу було потрібно, щоб рани в її свідомості лишалися відкритими, щоб вони й надалі пломеніли, день за днем, бо це давало їй спогади, а спогади розпалювали гнів.

Без опіуму перед внутрішнім зором Жинь постійно спалахували видіння, часто значно яскравіші, ніж довколишня реальність.

Іноді вони були про Алтаня. Частіше ні. Фенікс був містком до поколінь спогадів. Тисячі й тисячі спірлійців молилися богу в смутку та відчаї. І бог збирав їхні страждання, зберігав і перетворював на полум’я.

Спогади могли бути також облудно спокійними. Іноді Жинь бачила смаглявих дітей, які бігали туди-сюди на цнотливо чистому білому пляжі. Бачила полум’я, що високо здіймалося на узбережжі — не похоронні багаття, не полум’я руйнування, а ватри. Святкові вогнища. Домашній вогонь, теплий і життєдайний.

А часом вона бачила спірлійців, удосталь спірлійців, щоб заселити квітуче селище. Її завжди вражало, як багато їх, ціла раса, і часом Жинь боялася, що вони їй просто примарилися. Якщо Фенікс затримувався на довше, Жинь могла вихопити навіть уривки розмов мовою, яку майже розуміла, мигцем глянути на обличчя, які майже впізнавала.

То не були жорстокі істоти з нікарських переказів. То не були бездумні воїни, якими вони були потрібні Червоному Імператору та якими їх змушували бути всі наступні режими. Вони любили, сміялися і плакали навколо своїх багать. Вони були народом.

Але щоразу, перед тим як зануритися в пам’ять про спадок, якого Жинь не мала, вона бачила на тьмяному горизонті човни, що пливли з військової бази Федерації на материку.

Те, що відбувалося далі, скидалося на туман із кольорів, на збірні ракурси, які змінювалися надто швидко. Жинь не могла за ними встежити. Вигуки, крики, рухи. Ряди за рядами спірлійців, вишикуваних на пляжі зі зброєю в руках.

Але цього завжди було замало. Певно, Федерації вони здавалися дикунами, які з палицями кидалися на богів, тож гул гарматного вогню охопив селище так швидко, немовби хтось підніс вогник до запалу.

З башт кораблів із напрочуд невинним ляскотом запускали газові кульки. Падаючи на землю, вони вибухали величезними густими хмарами кислотного жовтого диму.

Жінки падали. Діти корчилися. Ряди воїнів розбивалися. Газ убивав не одразу, його винахідники були не настільки добрими.

А потім почалася різанина. Федерація стріляла безперервно й без розбору. Муґенські арбалети могли випускати по три шворні за раз, вивільняючи невпинну хвилю металу, що розривала горлянки, черепи, кінцівки та серця.

Бризки крові утворювали мармурові візерунки на білому піску. Тіла лишалися там, де впали. На світанку генерали Федерації зійшли на берег, байдуже ступаючи по понівечених тілах, просуваючись уперед, щоб устромити свій стяг у закривавлений пісок.

— У нас проблема, — сказав Бадзі.

Жинь виринула зі спогадів.

— Що?

— Поглянь.

Жинь почула раптовий дзенькіт дзвоників — радісний звук, цілком недоречний для цього зруйнованого міста. Вона притислась обличчям до прогалини у складських поперечинах. Танцівники несли на палях полотняного дракона, що рухався вгору-­вниз, звиваючись у натовпі. Інші танцівники розмахували стягами й стрічками, позаду крокували музиканти, а на яскраво-червоних паланкінах несли чиновників. За ними юрбою тягнувся простий люд.

— Ти ж сказав, що це невеличка церемонія, — озвалася Жинь. — А не парад якийсь дурний.

— Годину тому тут було тихо, — наполягав Унеґень.

— А тепер на площу висипало все місто. — Бадзі визирнув крізь поперечини. — Ми досі дотримуємося правила «не шкодити цивільним»?

— Так, — промовив Чаґхань.

Жинь не встигла сказати ані слова.

— Ти такий зануда, — кинув Бадзі.

— У натовпі легше здійснити заплановане вбивство, — сказав Чаґхань. — Кращі шанси наблизитися. Завдати удару не­поміченим, а потім відступити, поки охоронці не встигли зреагувати.

Жинь розкрила була рота, щоб сказати: «Все одно це чимало свідків», — але раптом її схопила судома від ломки. Хвиля болю розривала м’язи, зароджуючись десь у нутрі й поширюючись так стрімко, що на мить перед очима в Жинь усе почорніло й вона могла лише відсапуючись схопитися за груди.

— З тобою все гаразд? — запитав Бадзі.

Жинь відповіла не одразу через хвилю жовчі, що піднялася в горлянці. Вона підвелася. Нутро скувала друга хвиля нудоти. А потім третя.

Бадзі поклав їй руку на плече.

— Жинь?

— Усе гаразд, — виразно промовила вона вже втисячне.

Не було гаразд. Голова знову запульсувала. Цього разу біль супроводжувала нудота, яка стискала Жинь груди й не відпускала, аж доки вона, зігнувшись, знову не впала навколішки.

На підлогу вихлюпнулося блювотиння.

— Зміна плану, — сказав Чаґхань. — Жинь, повертайся на корабель.

Жинь витерла рота.

— Ні.

— Кажу тобі, ти не в тому стані, щоб від тебе була тут користь.

— Я твій командир, — сказала вона. — Тож заткнися й роби те, що я кажу.

Чаґхань примружився. У складі запала мертва тиша.

Жинь боролася з Чаґханем за контроль над Цике вже декілька місяців. Він ставив під сумнів кожне її рішення, користався кожною нагодою, аби чітко дати зрозуміти: на його думку, Алтань вчинив нерозумно, призначивши її командиром.

І Жинь знала, що, по справедливості, він таки мав рацію.

Лідер із неї був нікудишній. Більшість її планів нападу за останні три місяці зводилися до «всі атакують разом — і поглянемо, чи все з нами буде гаразд на іншому боці».

Але навіть не беручи до уваги здатність командувати, вона мусила бути там. Мусила побачити Адлаґу. Відколи вони відпливли від Спіру, її ломка гіршала. Здебільшого Жинь могла нормально функціонувати під час їхніх перших завдань для Моаґ. А потім безкінечні вбивства, крики, повернення на поле бою знову і знову пробуджували в ній гнів, аж доки вона не почала бувати під кайфом частіше, ніж тверезою. Навіть коли вона була тверезою, то почувалася так, немовби гойдається на межі божевілля, бо ж клятий Фенікс ніколи не затикався.

Вона мусила відтягти себе від краю прірви. Бо якщо не зможе виконати це звичайнісіньке, просте завдання, якщо не зможе вбити міського чиновника, який навіть не шаман, то як же в біса їй вдасться встояти проти Імператриці?

А вона не може змарнувати шансу помститися. Помста — єдине, що в неї лишилося.

— Не наражай усіх на небезпеку, — сказав Чаґхань.

— Не трусися наді мною, — відказала вона.

Чаґхань зітхнув і повернувся до Унеґеня.

— Приглянеш за нею? Я дам тобі лаунданум.

— Я думав, що відразу повернуся на корабель, — промовив Унеґень.

— Зміна планів.

— Гаразд. — Унеґень пересмикнув плечима. — Якщо це так необхідно.

— Та годі, — сказала Жинь. — Мені не потрібна нянька.

— Чекай