Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Гаразд, — сказав містер Герріґен, — але якщо батько питатиме, що ми зараз читаємо, пропоную відповідати, що «Домбі і сина». Її візьмемо наступною.

Батько так і не спитав — принаймні про ту книжку, — і я відчув полегшення, коли ми перейшли до «Домбі», бо то був мій перший дорослий роман, про який я пам’ятаю, що він мені дуже сподобався. Я не хотів брехати татові, бо почувався б від цього жахливо, хоч і впевнений, що містер Герріґен не мав би проблем.

***

Містер Герріґен любив, коли я читав для нього, бо його очі швидко стомлювалися. Мабуть, полоти квіти було кому й без мене — Піт Боствік, котрий стриг той акр чи скільки газону, мабуть, був би радий узятися й за це. А Една Ґроґен, що доглядала будинок, радо б витирала пил із чималої колекції прадавніх кульок зі штучним снігом і скляних прес-пап’є, але то була моя робота. Йому здебільшого просто подобалося мати мене поруч. Він так і не сказав мені нічого такого аж до самої смерті, але я це знав. Тільки не розумів чому, та й досі не впевнений, чи розумію.

Одного разу, коли ми поверталися з вечері в «Марселі» в Касл-Року, тато якось дуже різко сказав:

— Герріґен коли-небудь торкався тебе так, як тобі не сподобалося?

Залишалося ще кілька років до того дня, коли в мене могла вирости бодай тінь вусів, але я знав, про що він питав: заради Бога, нам розповідали в третьому класі про небезпеку від незнайомців і «недоречні дотики».

— Ти питаєш, чи не лапав він мене? Ні! Боже, тату, він не ґей.

— Гаразд. Не закипай, Крейґстере. Я мусив спитати. Ти проводиш там багато часу.

— Якби він мене лапав, то міг би принаймні присилати дводоларові лотерейні білети, — сказав я, і тато розсміявся.

Я заробляв приблизно тридцять доларів на тиждень, і тато наполіг, щоб я відкладав принаймні двадцять із них на ощадний рахунок на коледж. Я так і робив, хоч і вважав це мегадурістю. Коли навіть підлітковий вік здається далеким, мов Місяць, то коледж узагалі ніби щось із наступного життя. Але десять баксів на тиждень все одно були розкішшю. Я щось витрачав на бургери й молочні коктейлі в кафетерії «Гові», але більшу частину — на старі книжки в м’якій палітурці в букіністичній крамниці «Далі» у Ґейтс-Фолз. Мої книжки не були такі важкі, як ті, що я читав містеру Герріґену (навіть «Леді Чаттерлей» була важкуватою, коли Констанс і Меллорс не наганяли пари). Мені подобалися романи про злочини, а також вестерни, схожі на «Перестрілку в Гіла-Бенді» й «Розжарений свинець». Читати містерові Герріґену — то була робота. Я не впрівав, але таки працював. А книжка на кшталт «Одного понеділка ми всіх повбивали» Джона Д. Макдональда була чистою насолодою. Я казав собі, що ті гроші, які не йшли на коледж, було б непогано назбирати на один з нових теле­фонів від «Еппл», котрі пішли в продаж улітку 2007 року, але вони коштували дорого, під шістсот баксів, тож по десять доларів на тиждень я складав би понад рік. А коли тобі всього одинадцять з половиною (скоро дванадцять), цілий рік — це дуже довго.

Крім того, мене приманювали ті старі барвисті палітурки.

***

Різдвяного ранку 2007 року, три роки по тому, як я почав працювати на містера Герріґена, і за два роки до його смерті, під ялинкою для мене лежав єдиний пакуночок, і тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки він належним чином не помилується пейслевим жилетом, човганцями й бріаровою люлькою, котрі я йому наготував. Коли з ними розібралися, я здер обгортку зі свого єдиного подарунка й заверещав від радості, бо побачив те, чого весь час прагнув, — айфон, котрий умів робити так багато всього, що поруч із ним батьків телефон у машині здавався викопним.

Відтоді багато змінилося. Тепер уже айфон, який батько подарував мені на Різдво у 2007 році, став такою ж минувшиною, як спільна телефонна лінія на п’ять родин, про котру він розказував мені в дитинстві. Відбулося стільки змін, стільки проривів — і то дуже швидко. У моєму різдвяному айфоні було всього шістнадцять додатків, усі попередньо встановлені. Одним з них був «Ютьюб», бо тоді «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змінилося). Інший називався «SMS» — то був примітивний обмін текстовими повідомленнями (без емодзі — такого слова ще не з’явилося, — якщо ти не придумував їх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настільки компактного, що він носився в кишені штанів, а ще краще — на ньому був «Сафарі», який поєднував тебе із зовнішнім світом. Коли ростеш у містечку без світлофорів і з ґрунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнішній світ — то дивне і спокусливе місце, якого хотілося торкнутись, а телевізор не міг адекватно в цьому зарадити. Принаймні мені хотілося. Усе це було на відстані простягнутого пальця, дяка AT&T і Стіву Джобсу.

Був там і ще один додаток, який змусив мене згадати про містера Герріґена навіть того радісного ранку. Дещо набагато крутіше за супутникове радіо в машині. Принаймні для таких, як він.

— Дякую, тату, — сказав я та обійняв його. — Дякую-­дякую-дякую!

— Тільки не сиди в ньому постійно. Ціни на дзвінки хтозна-які, тож я стежитиму.

— Вони скоро подешевшають, — сказав я.

У цьому я не помилився, і тато ніколи не дорікав мені рахунками. Мені все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися відео на ютьюбі (і тато теж), і мені подобалося ходити до світу, котрий ми тоді позначали трьома буквами «w» — до всесвітньої мережі. Іноді я переглядав статті у «Правді» — не тому, що розумів російську, а просто тому, що міг.

***

Не минуло й двох місяців, я повернувся зі школи, відкрив поштову скриньку й знайшов конверт, підписаний мені старомодним почерком містера Герріґена. То була моя листівка до дня Святого Валентина. Я уві­йшов у дім, скинув книжки на стіл і розкрив конверт. Листівка не була квітчаста чи сентиментальна — у містера Герріґена був інакший стиль. На ній був зображений чоловік у смокінгу, що стояв у полі квітів і вклонявся, тримаючи в руці циліндр. Усередині був друкований напис: «Нехай рік буде сповнений любов’ю і дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажан­нями від містера Герріґена». Чоловік зняв капелюха і вклонявся: хороше побажання, нічого шмаркливого. Отакий був містер Герріґен. Пригадуючи це, я дивуюся, чому він взагалі вважав день Святого Валентина гідним листівки.

У 2008 році на зміну однодоларовим білетикам «Удачливий чортик» прийшла «Соснова готівка». На білетику було зображено шість сосен. Якщо під зчухраним захисним шаром знаходилося три однакові числа, ти вигравав саме цю суму. Я зчухрав деревця й глипнув на числа. Спочатку подумав, що це помилка або якийсь жарт, хоч містер Герріґен і не був жартівником. Я глянув ще раз, пробігшись пальцями по відкритих числах, змітаючи геть залишки того, що тато називав (неодмінно закотивши очі) «сріблястим брудом». Числа не змінювались. Може, я й засміявся — цього не