Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Взагалі-то я байдуже ставлюся до всіх цих рольових бігалок. Нехай собі розважаються, якщо є таке бажання. В усякому разі краще, ніж горілку під під'їздами жерти, чи наркотою балуватись.

Гірко стало, що на людей так наїхала. Вляглася, закутавшись у ковдру, і заплющила очі.

Сподіваюся, натяки вони розуміють.

До мого полегшення чоловіки покинули кімнату, і навіть двері тихо зачинили. Якийсь час були ще чутні їхні голоси у вітальні, але й незабаром вони затихли. Крізь довгоочікувану дрімоту вловила, як стукнули вхідні двері.

«Пішли кудись», - останнє, що промайнуло в потухаючій свідомості.

Не знаю, скільки я проспала, але збудив мене знову шум у передпокоях. Розплющила очі - в кімнаті панувала напівтемрява, освітлювана лише ліхтарями з вулиці. Мабуть, уже ніч надворі.

Почувалася я зараз значно краще, барабанний дріб з голови пішов, залишивши лише легкий гомін.

Накинувши халатик, вирушила вмиватися. Проходячи коридором повз кухню, мимоволі прислухалася.

Ванька з кимось тихо розмовляв. Невже його друг досі не пішов? Хотіла зазирнути, але передумала, подивившись на себе в дзеркало в передпокоях. Ну й вигляд у мене! А в будинку все ж таки сторонній чоловік.

Швидко привела себе до ладу і пішла на кухню. Відчинивши двері обімліла. І братик і його друг були одягнені в, явно з модного бутіка, джинси та сорочки, і виглядали зараз немов хлопчики, що зійшли з обкладинки модного журналу, що зовсім не відповідало скромній обстановці нашої кухоньки. Це за які шиші вони так одягнулися?

Але головне! Весь стіл був завалений різними смаколиками. Від плити йшов дивовижний запах смаженого м'яса. Ванька мій добре готує, щоправда рідко. Відразу відчула дикий голод.

- Вань, звідки це все? - запитала у братика, розглядаючи продукти на столі.

Він кивнув головою, вказуючи на друга. Слідом за ним і я подивилася на іноземця і знову задихнулася від хвилювання. Той дивився на мене так жадібно, наче збираючись з'їсти. Подалася ближче до брата. Маніяк якийсь його друг.

- Вань, - простягла, небезпечно зиркаючи на дивного товариша. – А тобі не здається, що так погано експлуатувати гостя?

- Нормально, - кинув легковажно цей дурень, - коли ти все згадаєш - сама зрозумієш.

"З пам'яттю у мене все гаразд", - подумала похмуро, але заперечувати більше не стала. Їсти хотілося сильніше, ніж дотримуватися пристойності.

- Треба все скласти, - промовила собі під ніс і відкрила шафу, щоб сховати продукти, горою навалені на столі.

Розчинивши дверцята, з подивом виявила невеликі різнокольорові бульбашки незвичайної форми.

- Вань, звідки це? - витягла той, що був порожнім. – «Дуже симпатичний, можна маленьку вазу зробити для квітів...»

В цей момент інтурист зірвався з місця ніби божевільний, і вирвав у мене з рук посудину.

І така лють у його очах відобразилася, що я навіть відсахнулася. Він щось грізно сказав мені, виблискуючи своїми очима, видно було ледве стримується.

«Дивний який! Та й темперамент! Італієць він, чи що?»

Братець відірвався від плити і теж на мене подивився.

- Світлана, - почав він найсерйознішим тоном, на який тільки був здатний. - Ти пила з цієї бульбашки?

- З глузду з'їхав? - обурилася я, з побоюванням поглядаючи на іноземця. - Я взагалі-то медик, і всяку нерозпізнану гидоту не вживаю. Ванька щось йому сказав, той кивнув, і знову обидва перевели на мене погані погляди.

- Вань, а звідки ти знаєш іноземну мову? - запитала здивовано, тільки зараз до мене дійшло, що він досить вільно спілкується зі своїм другом. Ніколи за ним схильності до мов не спостерігала, навпаки, у шкільній англійській два слова зв'язати не міг, а тут, наче пташка щебече.

- Ти теж знаєш її! - важко зітхнувши, промовив братик.

- Тобі не здається, що ваші ігри вже затяглися? – кинула роздратовано.

Хотіла ще продовжити гнівну відповідь, як інтурист вийняв з шафи ще одну бульбашку, без вагань висмикнув пробку і половину вмісту вилив собі в рот.

- Божевільний! - тільки й встигла я прошепотіти.

Чи мало яка гидота в цих судинах? А він спокійно тим часом простягнув мені зілля, пропонуючи теж випити.

- Е ні! - запротестовала я, відмахуючись від цього товариша обома руками. - Я незрозумілі рідини не споживаю.

– Це еліксир знань! – несподівано видав інтурист найчистішою українською, чим увів мене в цілковитий ступор.

- То ви весь цей час з мене знущалися? - запитала його обурено.

- Та, ні, Лялько, - перебив мене братик. - Його високість випив зілля і став розуміти нашу мову. Ти теж можеш…

Але тут вже я остаточно вийшла з себе.