Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Вранці ходжу, як каже мама, коли я вся в своїх думках — зачарована. День ще не почався, а я вже мрію, щоб пари швидше закінчилися. Мрію про зустріч із чоловіком, від самої лише думки про якого в животі пурхають метелики. Можливо, я обманююсь і симпатія мине, варто з ним познайомитися трохи ближче. Але сумніваюся… Я ніколи нічого подібного не відчувала. І не хвилювалася так сильно.

Ретельно готуюся, обираю одяг, щоб мати гарний вигляд, але не занадто, бо друзі точно щось запідозрять і діставатимуть питаннями. Та й на байку в спідниці чи сукні не найкраще рішення їхати. Тому вибір падає однозначно на штани, а до них блузка, яка підкреслює мої невеликі груди. І макіяж. Я завжди наношу легкий макіяж, але сьогодні особливу увагу приділяю своїм очам. Вони в мене виразні з довгими, але світлими віями, і я знаю, що якщо їх вдало підкреслити, від моїх очей погляду неможливо буде відвести. Хочу вразити Свята, сподобатися, щоб він захотів зустрітися зі мною знову.

Пари тягнуться нескінченно довго. Постійно поглядаю на телефон, чекаючи невідомо чого. Він, певне, зайнятий, це мені нудно. Та й написав же, що приїде, що ще? А що як передумає?.. Ця думка засмучує, але я намагаюся її відігнати. Який сенс писати й запитувати адресу, якщо не збирається приїжджати? Та й здається мені, що він не з тих чоловіків, які розкидаються обіцянками. Але ключове — чоловік, а не хлопець, у якого в голові вітер і щодня нове захоплення. Втім, це може означати й зовсім інше. Досвідчений, розумний і легко може крутити такими дурепами, як я. Це мені здається, що я така розумна, але ж в нього життєвого досвіду більше, тому й ввести в оману значно легше.

— Ти що сьогодні така замріяна? — запитує Яся — моя найкраща подруга під час перерви, коли ми виходимо випити чаю й з’їсти по тістечку. Примружившись, уважно розглядає мене, наче в думки залізти намагаючись. 

І додає, коли ми відходимо від кафе, забравши своє замовлення:

— Невже маман твоя поступилася й облишила божевільну думку видати тебе заміж силоміць?

Я оглядаюся довкола, чи ніхто нас раптом не чує. Але ми встигли відійти достатньо далеко від натовпу студентів, тож можна спокійно розмовляти. Ставлю склянку на огорожу клумби, бо починає пекти пальці. Яся бере з мене приклад. Тістечко покласти не ризикую, ще впаде. Тільки слину пускаю, але ж хочеться дочекатися, коли охоне чай, щоб посмакувати еклером від душі.

— Ні, — морщусь і зітхаю важко, — вона непохитна.

— А що той мужик? Так і не дає про себе знати? 

— Ні, — відповідаю, зрозумівши, що це вона про Костянтина. — А навіщо? Він, певне, думає, що уже все, нікуди я не подінуся.

— Але ж ти так не вважаєш?

— Звісно, ні! Я не хочу. І не буду, — в передчутті усміхаюся, збираючись розповісти подрузі найцікавіше. Ще раз оглядаюсь, чи достатньо далеко потік студентів, які теж вийшли підкріпитися або покурити. Люблю на собі пильний погляд — і кривлюся мимоволі. Міха, який не облишає спроби мене діставати, дивиться на мене уважно, затиснувши між зубів цигарку, і навіть не намагається приховати своєї уваги.

— Знову цей придурок, — бурчить Яся, простеживши за моїм поглядом. — Все ніяк не вгамується після того, як ти йому відмовила.

— Тричі, — додаю й хихикаю. — Він симпатичний, але ж він тупий! — напівпошепки обурююся. — На що він взагалі розраховував, пропонуючи мені “зависати разом”? — цитую його пропозицію, хитаючи головою.

— На те й розраховував, що ти розвісиш вуха й погодишся. Більшість так і робить, — знизує плечима Яся. — Достатньо того, що красунчик і при бабках.

— Я й сама була при бабках, коли він клеївся до мене.

Була. А тепер невідомо, що чекає в майбутньому. Проте, як на мене, краще без грошей і вільною, ніж забезпеченою, але з тим, кого знати не знаєш і нічого до нього не відчуваєш. Той Костянтин мені навіть зовні не подобається! Не уявляю, як я з ним… 

— Ну, чутки швидко ширяться. Можливо, Міха розраховує, що щось перепаде тепер, якщо не склалося тоді.

— Ідіот, — бурчу, — в нього жодних шансів.

— І все ж він із цим не згоден. Тільки не озирайся, він іде в наш бік.

— Паскудство! — шиплю з приреченим зітханням. — Ну чого він такий причепливий?

Питання, звісно, риторичне, і Яся це розуміє, тому не відповідає. Лише стежу за красномовними емоціями на її обличчі, щоб знати, на що чекати. За кілька миттєвостей він уже поруч, шкірою відчуваю, бо відразу хочеться пересмикнути плечима.

— Привіт. Злато, можна тебе на хвилинку? — запитує, але я навіть не озираюся.

— Ні, — відрізаю сухо.

Кілька секунд він мовчить, Яся ховає єхидну посмішку, схопивши склянку, береться їсти тістечко. Вочевидь, дехто підвис від моєї рішучої відмови.

— Дарма. Це в твоїх інтересах, — продовжує тиснути.

— Що саме в моїх інтересах? — різко озираюся, пропалюючи його злим поглядом. — Знову будеш погрожувати плітки про мене розпустити? Чи перестріти десь у темному провулку? Або колесо мого байка пробити? Що цього разу вигадаєш?