Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

крутою стежкою. Хтось мусить про це знати. Комусь треба розповісти. Щось відбувається, незрозуміло лише, через погоду чи східний вітер. Питав себе, чи не слід піти до телефонної будки на зупинці та подзвонити в поліцію. Але що вони зроблять? Що взагалі можна зробити? Десятки тисяч чайок гойдаються в затоці на морських хвилях, чи то через шторм, чи то через голод. Поліція вирішить, що він божевільний або п’яний, або ж спокійно сприйме його повідомлення. «Дякуємо. Так, нам уже сповістили. Сувора погода жене велику кількість птахів у глиб країни». Нат оглянувся довкола, але ніяких інших птахів не було й знаку. Можливо, холод погнав їх усіх у глиб суходолу? Коли він підійшов до котеджу, дружина вийшла йому назустріч, до дверей.

— Нате, — сказала вона схвильовано, — це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.

— Що було по радіо? — спитав він.

— Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.

Вони разом пішли на кухню. Він прочитав із папірця, що лежав на столі:

«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи перешкоди, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід пильнувати вікна, двері й димарі, а ще вдатися до зважених заходів задля безпеки своїх дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».

Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.

— Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі почули. Хай місіс Тріґґ знає, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі: щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.

— Чого чекають, Нате? — спитала вона.

Він глянув на неї і перевів погляд на папірець.

— Не знаю, — повільно вимовив. — Тут сказано, що птахи голодні.

І пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.

— Що ти збираєшся робити, Нате?

— Перевірити і зміцнити вікна й димарі, як там сказано.

— Ти думаєш, що вони увірвуться, навіть якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й така ж дрібнота? Як же це?

Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…

Піднявся нагору та працював там решту ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не має роботи на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і за такими ж панелями ховав світло з будинку своєї матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те щоби від цього сховища була якась користь, коли настав час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів, і сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Тріґґ і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Підуть на танці чи на партію вісту.

— Обід готовий! — покликала жінка з кухні.

— Добре. Вже спускаюся.

Він був задоволений своєю роботою. Заслони добре перекрили кватирки та основи димарів.

Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, та потім новинарі подовжили звіт: «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, — читав диктор. — О десятій ранку небо Лондона було так щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватись у великому місті, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки — мартинів. Видовище було таке незвичайне, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами».

Диктор перелічив різні інциденти, знову заявив, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторив попередження домовласникам. Його голос був рівний і ґречний. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як ретельно спланований жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке боротися зі зграєю птахів у пітьмі. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, як, бува, вечорами після виборів. Юрмитимуться люди, крик і сміх, випивка. «Ходім подивимося на птахів!»

Нат вимкнув радіо. Встав і заходився укріплювати кухонні вікна. Дружина дивилася на нього, малий Джонні ходив за нею хвостиком.

— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо й тут теж.

— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Не треба нам ризиків.

— От що їм варто зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.

— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?

— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.

— Так, — погодився Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?

— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.

Нат подумав, що «вони», ані хиби, цієї ж миті обдумують проблему, але хай там що «вони» вирішать для Лондона та великих міст — тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить сам подбати про свій дім.

— А як у нас із їжею?

— Нате, ну що ще?

— Дрібниці. То що там у тебе в коморі?

— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома зайвих сирих продуктів, то все вже закінчується. Різник не обізветься до післязавтра. Але назавтра я можу щось привезти, коли виберуся.

Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра дістатися міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.

— А пекар?

— Теж прийде завтра.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини… Сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

— Я давала дітям