Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

моє життя і нещодавно був затверджений до екранізації: «Нічний будинок». І побачитися з Френком та Дженні, які дуже часто приїжджали до мене в місто. А ще, звісно, лишалася помста. Побачити повагу та, як я сподівався, заздрощі в очах Оскара та інших, коли вони вітатимуться з відомим дитячим письменником Річардом Гансеном. Так, я справді такий дріб’язковий. Проте, можливо, ця подорож трохи допоможе моєму росту. Це — після зустрічі з Карен — було найважливішою причиною для мого повернення. Я хотів вибачитися. Хотів вибачитися за те, що був хуліганом, що знущався над тими нашими однокласниками, які були нижче в ієрархії навіть за мене.

Капітан оголосив, що вже скоро ми заходитимемо на посадку в аеропорту Г’юма, і я пристебнув пасок безпеки. Остання частина польоту була тряскою, але нам пощастило — вітер, дощ та грім прогнозували на кінець дня.

Крокуючи залом прибуття, я проглянув книжкову полицю біля кіоску, це вже переросло у звичку. Коли не побачив своєї книжки, я швидко роззирнувся, а тоді повернув полицю. От і вона. Назва «Нічний будинок» була надрукована нерівними зеленими літерами як відсилка до коміксу «Болотяна тварюка». Ілюстрація на обкладинці була виконана в такому ж мультяшному стилі та зображувала переляканого хлопчика, який намагався вирватися із телефонної слухавки, яка вже проковтнула його руку аж до самого ліктя. Я дістав ручку, розгорнув книгу на першій сторінці та прочитав перший рядок.

— Т-т-т-ти з глузду з’їхав, — сказав Том, і я бачив, що він наляканий, бо він затнувся на один раз більше, ніж зазвичай.

А тоді я підписав книжку й повернув її на полицю.

 

Френк усміхався, стоячи у дверному прорізі зі своєю трубкою для куріння, коли перед будинком зупинилося таксі. Поки розплачувався, почув, як він гукає Дженні, тож коли я вийшов із таксі, вона уже стояла на східцях із розпростертими руками, поки Френк і досі стояв у дверному прорізі, ніби за ним треба було наглядати. Я увійшов просто в її глибокі, м’які обійми, а тоді у Френкові — не такі глибокі, але міцніші.

Ми пішли та сіли у вітальні, Френк та Дженні на дивані, я — навпроти них, на почесному місці в готичному кріслі. Ми пили чай, поки я розпитував про те і се, але вони сказали, що в них новин небагато, а натомість хотіли почути мої. Тож говорив я. Переважно про те, що, як я знав, їм подобалося слухати: останні успіхи на книжковому фронті та життя у великому місті. Про відомого кінорежисера, з яким я вечеряв і який хотів зняти фільм по «Нічному будинку».

— Хто це? — запитав Френк.

Я назвав кілька його фільмів, а Френк буркнув і з усмішкою кивнув, ніби бачив їх, поки Дженні закотила до мене очі.

— Я вчора наштовхнулася на Альфреда, — сказала вона. — Він запитував, як у тебе справи.

— Усі постійно запитують, як у тебе справи, — щасливо додав Френк.

— Так, ми слідкуємо за тим, що ти робиш, — мовила Дженні. — Ти й справді наніс Баллантайн на мапу.

Я не завдавав собі клопоту вказати, що то, певно, було дещо перебільшено і що не треба було ставати паршивим письменником, аби прославитися, треба було просто піти на реаліті-шоу. Але то був дешевий прийом, який я використав уже в купі інтерв’ю, та й тут він би не спрацював.

— Добре, якщо люди думають про це так, — сказав я. — Але, наважуся припустити, що є межа тієї кількості успіху, яку ти бажаєш своєму сусідові. Тут це працює так само, як і будь-де. Особливо якщо цей сусід у школі був придурком.

Дженні з нерозумінням подивилася на мене, а тоді зиркнула на Френка, який знизав плечима. Вони, мабуть, не усвідомлювали — чи не хотіли усвідомлювати — що їхній золотий хлопчик був по суті майже ідентичним до того негідника у «Нічному будинку».

— Так, ну, — сказала Дженні, намагаючись змінити тему. — Хіба ж не час тобі вже зустріти хорошу дівчину?

Я вибачливо усміхнувся їй та підніс свою чашку до вуст.

— Авжеж, він зустрічається з дівчатами, — мовив Френк, набиваючи трубку. — Він же зрештою знаменитість. Але ж не варто й погоджуватися на першу-ліпшу.

Дженні ляснула його по плечу.

— Так як це зробив ти, хочеш сказати?

Френк засміявся та обійняв її.

— Не всі ж знаходять золото з першої спроби, знаєш.

Я усміхнувся їм обом, поставив свою чашку й подивися на годинник. Потім вказав на нього, натякаючи, що мені вже, певно, час піднятися нагору й передягтися.

— Так, звісно, тобі потрібно зібратися на вечірку, — мовила Дженні.

— Хіба тільки йому не треба пописати, — засміявся Френк. — Він завжди писав.

— Так, ти пам’ятаєш? — сказала Дженні з вологими очима, схиливши голову набік. — Навіть у суботу ввечері, коли ми сиділи перед телевізором із тістечками, солодощами та іншими смаколиками, ти сидів у своїй кімнаті та знай собі писав. Ми тоді думали, що телебачення буває дивне, але й гадки не мали про всі оті жахливі речі, що відбувалися в твоїй уяві.

— Я про це думав, — мовив Френк, кивнувши так, ніби наперед погоджується зі своїм власним висновком. — Тоді ти приїхав сюди із великого міста, тобі, мабуть, було по-справжньому нудно. У Баллантайні абсолютно нічого не відбувалося, тож тобі довелося створити місце, де могли трапитися найбільш неймовірні, найфантастичніші речі. Телефони, що пожирають плоть, і... — Він зупинився, аби перевести подих і, здавалось, вибився із сил.

— Дерева, що тягнуться й хапають тебе, а ще бідака Джека, який перетворився на жука, — швидко докинула Дженні. — А що Джек зараз про це каже? І ти використав наші імена, якщо вже на те пішло.

— Так, але не наше прізвище, — відказав Френк, ніби прагнув довести, що не упустив своєї можливості висловитись. — А мене — простого інструктора з водіння — зробив начальником пожежної частини. Мені це сподобалось.

— Якщо вже ми про це заговорили, є дещо, що мене цікавить, — мовила Дженні. — Еловед. Як ти придумав таке прізвище?