Читати книгу - "Осина фабрика"

Я почав усе вимикати; від’єднував дроти, випорожнював резервуари, годував живих створінь. Крізь слухові вікна можна було побачити, як надворі починало розвиднюватися, у свіжому повітрі зачулися крики перших ранніх пташок. Щойно ритуал виведення Фабрики зі стану бойової готовності було завершено, я повернувся до олтаря й окинув поглядом усі його частини, різноманітні мініатюрні цоколі й маленькі баночки, сувеніри, зібрані мною впродовж усього життя, речі з минулого, які я колись знайшов і зберіг. Фотографії всіх моїх мертвих родичів — тих, котрих убив я, і тих, що померли самі. Фотографії живих — Еріка, батька, матері. А також фотографії неживих об’єктів — «BSA 500» (на жаль, не того; гадаю, усі фото того мотоцикла батько знищив), будинку (коли той іще був прикрашений яскравими візерунками) і навіть власне олтаря.

Я провів сірниковою коробкою з трупом оси над олтарем, помахав нею перед баночкою з береговим піском, пляшечками з моїми цінними рідинами, стружкою з батькової палиці, іншою сірниковою коробкою із загорнутими у вату молочними зубами Еріка, флаконом із кількома батьковими волосинами й пляшечкою з іржею та фарбою, які я зішкрябав із мосту. Запаливши осині свічки, я заплющив очі й притис картонну труну до лоба, щоб відчути осу всередині; у мене засвербіло й залоскотало під черепом. Після того я задув свічки, накрив олтар, підвівся, обтрусив від пилу штани, узяв фотографію Еріка, яку залишив на склі Фабрики, загорнув у неї осину труну, закріпив канцелярською резинкою й сховав до кишені своєї куртки.

Я поволі йшов берегом до Бункера, запхавши руки до кишень, схиливши голову долі, дивлячись на пісок і свої ноги, однак насправді не бачачи їх. На мене всюди очікував вогонь. Про нього двічі згадала Фабрика, я інстинктивно прикликав його на допомогу, коли на мене напав знавіснілий кріль, він просочувався в усі порожні куточки моєї пам’яті. До того ж завдяки Еріку він щодня підступав дедалі ближче.

Підставивши обличчя поривчастому вітру, я поглянув на пастельно-блакитне й подекуди рожевувате вранішнє небо, відчув вологий бриз, почув шум далекого відпливу. Десь замекала вівця.

Я мусив звернутися по допомогу до Старого Сола, мусив спробувати встановити зв’язок із моїм божевільним, схибленим братом, доки вогонь не стер Еріка з лиця землі або не зруйнував моє життя на острові. Я намагався переконати себе, що, можливо, насправді все не настільки серйозно, однак нутром відчував, що справи кепські; Фабрика не бреше, і нарешті чи не вперше її відповідь була відносно конкретною. Це мене непокоїло.

Поставивши осину труну перед черепом Старого Сола, у давно висхлих очницях якого серед їдкої темряви Бункера мерехтіло полум’я свічки, я опустився навколішки перед олтарем і схилив голову. Я думав про Еріка; згадував, яким він був до того неприємного випадку, і хоча це трапилося, коли Еріка на острові не було, він так чи інакше лишався його частиною. Я пам’ятав його розумним, добрим, чуйним хлопцем, яким він насправді й був, і думав про те, чим він став тепер — утіленням стихії вогню й розрухи, що наближалося до острівних пісків, мов божевільний янгол, у чиїй голові роїлася луна криків, викликаних безумством і мареннями.

Нахилившись уперед і не розплющуючи очей, я поклав праву долоню на череп старого пса. Свічка всередині горіла недовго, тож кістки були ледь теплими. Якась неприємна й цинічна частина мене підказувала, що я скидався на містера Спока із серіалу «Зоряний шлях» у процесі ментального злиття, однак я на неї не зважав; у будь-якому разі, це не мало жодного значення. Я глибоко дихав і ще глибше поринав у думки. Переді мною пропливало Ерікове веснянкувате обличчя, рудувате волосся й тривожна усмішка. Юне обличчя з витонченими інтелігентними рисами, зовсім юне, таким я уявляв його собі, якщо намагався пригадати брата щасливим, яким він був, коли ми разом проводили літні місяці на острові.

Я зосередився, затримав подих і натужився, немов під час запору; до вух прилинула кров. Вказівним і великим пальцями лівої руки я натис на повіки, а правою не відпускав череп Старого Сола, який починав поступово нагріватися. У мене перед очима затанцювали вогні й закрутилися хаотичні візерунки, що нагадували брижі на поверхні води або ж відбитки людських пальців.

Мій шлунок несамохіть стиснувся, у животі здійнялася хвиля пекучого збудження й прокотилася всім тілом. Я розумів, що то були лише кислоти й залози, однак відчув, як вони перенесли мою свідомість з одного черепа в інший, а відтак іще в один. Ерік! Зв’язок був! Я вже відчував його; відчував біль у ногах, мозолі на ступнях, дрож у м’язах, брудні, липкі від поту долоні, свербіж у немитій голові; я відчував його запах, як свій власний, дивився на світ його запаленими, налитими кров’ю очима, які весь час пекли й майже не знали спочинку, кліпав сухими повіками. Відчував у шлунку тягар неперетравлених решток якоїсь бридкої їжі, смак паленого м’яса, кісток і шерсті на язику; я був там! Я був…

Мене обдало шквалом вогню. Я відлетів від олтаря, мов осколок м’якої шрапнелі, відскочив від присипаної землею бетонної підлоги й ударився об дальню стіну доту; у голові дзижчало, права рука пекла. Я завалився на бік і згорнувся калачиком.

Якийсь час я просто лежав і відсапувався, обхопивши себе руками, дещо погойдуючись і соваючи головою по підлозі Бункера. Здавалося, ніби моя правиця розпухла до розмірів боксерської рукавиці й стала такого ж кольору. З кожним ударом серця, що поступово заспокоювалося, у руці пульсував біль. Тихенько застогнавши, я повільно сів, потираючи очі й досі трошки похитуючись, прихиляючись головою до колін і знову відхиляючись назад. У такий спосіб я намагався хоч якось заспокоїти своє понівечене еґо.

Коли туман в очах розвіявся, я оглянув Бункер і зауважив, що череп досі світився, у ньому все ще палала свічка. Поглядаючи на нього, я почав зализувати руку. Роззираючись довкола, я намагався зрозуміти, чи нічого не розтрощив у польоті, однак, схоже, усе лишилося на своїх місцях; постраждав тільки я. Мене пробрав дрож, але я зітхнув і розслабився, притулившись головою до прохолодної бетонної стіни.