Читати книгу - "Книга кладовища"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніх йшов обережно. Він добре знав цю ділянку, знав, якою небезпечною вона може бути. Коли дев'ятирічним хлопчик досліджував цю частину свого світу, земля під ним просіла, і він полетів у діру завглибшки майже сім метрів. Цю могилу викопали глибокою, щоб умістити багато домовин, але надгробка так і не поставили, а донизу спустили лише одну труну, де знайшовся дещо схвильований джентльмен-медик на прізвище Кастерз, котрого поява Овенса так втішила, що він наполіг на тому, щоб оглянути зап'ясток гостя (який Ніх вивихнув, коли падав і схопився за корінь), перш ніж дозволити переконати себе вирушити по допомогу.
Ніх пробирався крізь північно-західну частину кладовища, слизьке опале листя, заплутане плетиво плюща, де влаштували собі домівки лиси і вдивлялися в нікуди сліпі янголи, бо йому треба було поговорити з Поетом.
Поет звався Німія Трот, і на вкритому зеленню надгробку було написано:
Тут покоїться смертне тіло Німії Трота
Поета
1741-1774
Лебеді співають перед смертю
Ніх покликав:
— Пане Трот? Чи можу я попросити у вас поради?
Очі Німії Трота спалахнули:
— Авжеж, відважний хлопчику. Порада поета — щедрість короля! Як я можу пролити єлей, ні, не єлей, бальзам на твої рани?
— Та то взагалі не рани. Я просто… Ну, з'явилася давня моя знайома, і я не знаю, чи шукати її і поговорити з нею, чи просто забути.
Німія Трот виструнчився на повний зріст (і все одно був нижчий за Овенса), схвильовано приклав обидві руки до грудей і сказав:
— О, ти мусиш піти до неї і благати, називати своєю Терпсихорою, своєю Ехо, своєю Клітемнестрою. Ти мусиш присвячувати їй вірші, величні оди — я допоможу тобі — і в такий, лише в такий спосіб завоювати серце своєї коханої.
— Але мені не треба завойовувати її серце. Вона не моя кохана, — відповів Ніх. — Просто людина, з якою мені приємно спілкуватися.
— З усіх органів, — заявив Німія Трот, — язик найбільш видатний. Завдяки йому ми відчуваємо і солодкість вина, і гіркоту отрути, тому вимовляємо слова і солодкі, і бридкі одним язиком. Йди до неї! Говори до неї!
— Не варто.
— Варто! Ти мусиш! Я напишу про це, коли битву буде програно й виграно.
— Але якщо я проявлюся для однієї людини, решта теж зможе бачити мене краще.
— О, послухай мене, юний лідере, юний герою, юний Александре. Якщо ти нічого не робитимеш, то, коли день добіжить кінця, не матимеш нічого.
— І то правда.
Ніх був задоволений собою і радий, що спитав поради у Поета. Справді, як не поет порадить щось слушне, то хто ж тоді? Що і нагадало йому…
— Пане Трот, — сказав Ніх, — розкажіть мені про помсту.
— Страва, що найкраще смакує холодною, — відказав Німія. — Не вдавайся до помсти у запалу мить. Натомість, зачекай підходящого часу. Був такий собі писака, що звався О’Лірі, ірландець, який мав нахабність, нечема розтакий, написати про мою першу тоненьку збірочку поезій — «Бутоньєрка краси, складена для справжніх джентльменів» — що вона є нікчемними і нічого не вартими віршами, і папір, на якому їх надруковано, значно більше згодився б…
Але ні, я не можу цього повторити. Скажімо просто, що це була надзвичайно вульгарна пропозиція.
— Але ж ви йому помстилися? — спитав зацікавлений Ніх.
— І йому, і всім таким же шкідникам! О так, я помстився, Овенсе, і помста моя була страшна. Я написав і опублікував листа, який причепив до дверей усіх лондонських домів, де збиралися всі ці низькопробні писаки. У цьому листі я пояснив, що, враховуючи ніжну натуру поетичного генія, я більш не писатиму для них, лише для себе і для нащадків, і поки я живий, не надрукую їм жодного вірша! Тому я лишив вказівку, що як помру, мої вірші має бути поховано неопублікованими разом зі мною, і лише коли нащадки усвідомлять мою геніальність, зрозуміють, що сотні моїх віршів було втрачено — втрачено! — лише тоді мою могилу можна буде розкопати, лише тоді мої вірші можна буде витягти з моїх холодних мертвих рук, щоб врешті-решт опублікувати на хвалу й радість усім. Це жахливо — випередити свій час.
— То після вашої смерті їх викопали і опублікували?
— Ні, ще ні. Але часу ще доста. Нащадків багато.
— То… Це й була ваша помста?
— Авжеж. І яка безжальна, яка підступна!
— Т-так… — не надто переконано протягнув Ніх.
— Найкраще. Смакує. Холодною, — погордливо закінчив Німія Трот.
Ніх полишив північно-західну частину кладовища, повернувшись через Єгипетську доріжку до більш упорядкованих і незаплутаних путівців, і, поки зсутеніло, дістався до старої каплиці, не тому, що Сайлас повернувся з подорожей, а тому, що все своє життя з настанням сутінків Овенс туди приходив, і це було добре — мати щось постійне у житті. Крім того, він зголоднів.
Ніх прослизнув крізь двері й пішов углиб склепу. Відсунув коробку з покрученими й вологими парафіяльними переписами, дістав пачку апельсинового соку, яблуко, хлібні палички, головку сиру і повечеряв, роздумуючи, як і де шукати Скарлет, може, сноходою, адже вона навідала його саме в такий спосіб…
Він вийшов назовні і, коли підходив до сірої дерев'яної лавки, побачив когось і завагався. На лавці вже хтось сидів. Вона читала журнал.
Ніх зник ще більше, перетворився на частину кладовища, не помітнішу за тінь чи гілочку.
Але вона підвела очі, подивилася просто на нього і спитала:
— Ніх, це ти?
Він промовчав, а потім відповів:
— Чому ти мене бачиш?
— Я майже не бачу. Спочатку я взагалі подумала, що це тінь якась, а не ти. Але ти виглядаєш так само, як у моєму сні, і якось почіткішав.
Хлопець підійшов до лавки й мовив:
— Ти справді читаєш? Тобі не темно?
Скарлет згорнула журнал.
— Взагалі дивно. Наче ж і темно, але я читаю без проблем.
— А ти… — і замовк, не впевнений, що саме хотів спитати. — Ти тут сама?
Вона кивнула.
— Я допомагаю пану Фросту перебивати написи з нагробків. Сказала йому, що хочу тут трошки посидіти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга кладовища», після закриття браузера.
