Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Жінки дивилися на нього з такими пустими обличчями, немов ще більший розпач уже не міг відбитися на них.

— Чого ви ще стоїте? — гримнув Свистун, тимчасом як слуги внизу заносили крізь браму мисливські трофеї Миршавця. — Зникніть! Або я накажу ошпарити вас окропом. А це, до речі, непогана ідея, ви всі напевне потребуєте купелі!

Жінки відсахнулися, мов прибиті, поглядаючи вгору на зубці, чи не гріють там казанів із водою.

Востаннє серце Феноліо калатало так несамовито тоді, коли до Бальбулюсової майстерні зайшли солдати й забрали з собою Мортимера. Старий поглянув на обличчя жінок і жебраків, що посідали навпочіпки коло ганебного стовпа перед мурами замку, на переляканих дітей і відчув, як і його самого опанував страх. За всі винагороди, призначені за голову Мортимера, Срібний князь не міг купити собі в Омбрі жодного зрадника. А що станеться тепер? Яка мати не викаже Сойку задля своєї дитини?

Один жебрак пропхався між жінок, і, коли він кульгав повз Феноліо, той упізнав у ньому одного зі шпигунів Чорного Принца. «Добре, — подумав Феноліо. — Мортимер скоро знатиме, яку угоду запропонував Свистун омбрійським жінкам. І що тоді?»

Мисливський гурт Миршавця й далі тягнувся крізь відчинену замкову браму, а жінки, повертаючись додому, понурили голови, наче вже тепер соромилися зради, до якої закликав їх Свистун.

— Феноліо! — гукнула йому одна з жінок, зупинившись коло нього. Він упізнав її тільки тоді, коли вона підняла хустку, якою прикрила, мов селянка, зібрані вгорі коси.

— Резо? Що ти тут робиш? — Феноліо несамохіть занепокоєно озирнувся, але Мортимерова дружина вочевидь прийшла без чоловіка.

— Я шукала тебе всюди!

Деспіна обняла Феноліо за шию і з цікавістю подивилась на незнайомку.

— Ця жінка схожа на Меґі, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Авжеж, бо це її мати. — Феноліо зсадив Деспіну, помітивши, що до них підходить Мінерва. Вона йшла так повільно, немов їй паморочилось у голові, й Іво, прагнучи захистити і втішити, підбіг до матері та обняв її.

— Феноліо! — взяла старого за руку Реза. — Мені треба поговорити з тобою!

Про що? Навряд чи про щось добре.

— Мінерво, підходь! — мовив він. — Побачиш, усе буде добре, — додав він, але Мінерва дивилася на нього, мов на свою дитину. Потім взяла доньку за руку й пішла за сином, що побіг уперед, пішла таким невпевненим кроком, наче Свистунові слова були скалками скла під її ногами.

— Скажи мені, що твій чоловік заховався глибоко, глибоко в лісі й не планує ніяких інших дурниць на кшталт візиту до Бальбулюса! — прошепотів Феноліо Резі, завернувши разом із нею на Пекарську вулицю. Там завжди пахло свіжим хлібом і тістечками, і цей запах був тортурами для більшості жителів Омбри, що давно вже не мали змоги насолоджуватись такими ласощами.

Реза знову накрила хусткою коси й озирнулася, мов боялася, що Свистун може зійти з муру і йти за нею, але повз них пробіг тільки худезний кіт. Раніше на вуличках блукало й багато свиней, але їх давно вже з’їли, і то переважно в замку.

— Я потребую твоєї допомоги! — Господи, скільки відчаю в її голосі! — Ти повинен приписати нас назад! Ти наш боржник! Мо опинився в небезпеці тільки через твої пісні, і ситуація щодня стає гіршою! Ти ж чув, що казав Свистун?

— Мовчи! Мовчи! Мовчи! — Дарма що Феноліо сам собі часто робив закиди, він не любив слухати їх від інших. А цей закид був справді несправедливий. — Орфей привів сюди Мортимера, а не я! Я й справді не міг передбачити, що мій прототип Сойки раптом постане тут у плоті та крові!

— Але ж це сталося!

Вулицею назустріч їм ішов один з нічних вартових, що запалював ліхтарі. В Омбрі швидко темніло, невдовзі в замку знову почнеться святкування і Воронів вогонь знову смердітиме аж до небес.

— Коли ти не зробиш цього задля мене, — Реза доклала зусиль, щоб її голос видавався спокійним, але Феноліо бачив сльози в її очах, — тоді зроби для Меґі і… для її брата або сестри, що невдовзі народиться.

Ще одна дитина? Феноліо несамохіть глянув на живіт Рези, неначе вже міг побачити нового майбутнього гравця. Невже розвиток подій тепер не матиме кінця?

— Феноліо, благаю тебе!

Що він мав відповісти їй? Чи треба розповідати про аркуш паперу, що завжди чистий лежить на його письмовому столі, чи, може, просто признатися, що йому подобається, як її чоловік грає роль, написану для нього, що Сойка — його єдина розрада цієї похмурої доби, єдина ідея, яка справді реалізується? Ні, краще такого не казати.

— Тебе послав Мортимер?

Реза відвела очі.

— Резо, він теж хоче покинути? — запитав Феноліо, а подумки додав: «Покинути мій світ. Мій казковий світ, дарма що в ньому цієї миті дещо пішло шкереберть?» Так, Феноліо знав це занадто добре: він і досі любив цей світ, попри всю його похмурість. Можливо, навіть саме тому. Ні. Ні, не тому… чи, може?..

— Він мусить покинути! Невже ти не бачиш? — На вуличці вмирало останнє світло дня. Між будинками, тісно притуленими один до одного, було холодно й так тихо, наче вся Омбра думала про Свистунову погрозу. Реза, здригнувшись від холоду, тісніше закуталася в плащ. — Твої слова… змінили його!

— Що? Слова не змінюють людей! — гучніше, ніж намірявся, заперечив Феноліо. — Можливо, твій чоловік завдяки моїм словам дізнався про себе те, чого ще не знав, але воно вже існувало, тож, якщо й сподобалося йому, це аж ніяк не моя провина! Отож їдь назад, розкажи йому, що казав Свистун, щоб він у майбутньому краще відмовлявся від таких візитів, як-от до Бальбулюса, і, ради Бога, нічим не переймайся. Він грає свою роль дуже добре! Він грає її краще, ніж решта, яких я вигадав, за винятком Чорного Принца. Твій чоловік — герой у цьому світі! Який чоловік не прагне цього?

Як Реза глянула на нього! Наче він — старий дурень, який не знає, що каже.

— Ти чудово знаєш, як закінчують герої, — проказала вона, насилу стримуючи свій голос. — Вони не мають ані дружин, ані дітей і до старості не доживають. Пошукай когось іншого, хто грає в твоїй оповідці роль героя, але