Читати книгу - "Меч приречення"

Вімме Вівальді почухрав вухо і підозріло глипнув на нього.

— Еее, — сказав. — Ти ж уже давно відібрав і подер ту розписку. Ти платоспроможний. Нічого дивного, при таких зисках…

— Зисках?

— А, я й забув, — буркнув краснолюд. — Я ж мав ні з чого не дивуватися. Ти добре заробив на червеці, Бібервельте. Бо знаєш, у Повісі трапився переворот…

— Я вже знаю, — перебив його половинчик. — Індиго подешевшало, червець подорожчав. А я заробив. Це правда, Вімме?

— Правда. Ти маєш у мене в депозиті шість тисяч триста сорок шість корун і вісімдесят копперів. Нетто, віднявши мої комісійні та податок.

— Ти заплатив за мене податок?

— А як же інакше? — здивувався Вівальді. — Ти ж був тут годину тому і наказав заплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуша. Щось близько півтори тисячі, бо продаж коней був туди, ясна річ, включений.

Двері з гуркотом відчинилися і до конторки вбігло щось у дуже брудній шапці.

— Дві коруни тридцять! — вереснуло воно. — Купець Азельквіст!

— Не продавати! — гукнув Деїнті. — Чекаймо кращої ціни! Геть, обидва назад на біржу!

Обидва гноми вхопили мідяки, які кинув їм краснолюд, і зникли.

— Таак… На чому ж я зупинився? — задумався Вівальді, граючись великим, чудернацько сформованим кристалом аметисту, використовуваним як прес до паперів. — Ага, на червеці, купленому за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, був тобі потрібен для купівлі великої партії мімозової кори. Купив ти того чимало, але досить дешево, по тридцять п’ять копперів за фунт, від зангвебарського фактора, згадуваного Трюфля чи Зморшка. Вчора галера увійшла в порт. І тоді почалося.

— Я собі уявляю, — зойкнув Деїнті.

— Нащо комусь потрібна мімозова кора?

— Ні на що, — понуро буркнув половинчик. — На жаль.

— Кора з мімози, пане піїте, — пояснив краснолюд, — вживається для того, щоб вичиняти шкури

— Якщо хтось настільки дурний, — втрутився Деїнті, — щоб купувати мімозову кору за морями, коли в Темерії можна купити дубову за безцінь.

— І саме тут закопаний вампір, — сказав Вівальді. — Бо у Темерії друїди саме оголосили, — якщо негайно ж не припиниться знищення дубів, то вони нашлють на країну сарану та пацюків. Друїдів підтримали дріади, а тамтешній король має слабкість до дріад. Коротше: з учорашнього дня діє повне ембарго на темерійські дуби, отож мімоза подорожчала. Ти, Деїнті, мав добру інформацію.

З канцелярії долинув тупіт, після чого до конторки вбігло щось захекане у зеленій шапці.

— Вельможний купець Сулімир, — хекнув гном, — наказав передати, що купець Бібервельт, половинчик, суть вепром диким і щетинистим, спекулянтом і жмикрутом, і що він, Сулімир, бажає Бібервельтові зашолудивіти. Дає дві коруни сорок п’ять і це останнє слово.

— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, жени і підтверджуй. Вімме, лічи.

Вівальді сягнув під сувої пергаменту і видобув краснолюдську рахівничку, справжню цяцьку. На відміну від людських, краснолюдські рахівнички мали форму ажурної пірамідки. Однак рахівничка Вівальді було зроблена із золотих дротів, по яких пересувалися гранчасті, шліфовані, припасовані одні до одних рубіни, смарагди, онікси та чорні агати. Краснолюд якийсь час швидкими вправними рухами великого пальчиська пересував коштовності, вгору, вниз, убік.

— Це буде… гмм… гмм… Мінус витрати і мої комісійні… Мінус податок… Таак. П’ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві коруни і двадцять п’ять копперів. Непогано.

— Якщо я правильно полічив, — повільно сказав Деїнті Бібервельт, — то сумарно, нетто, я повинен мати в тебе…

— Точно двадцять одну тисячу дев’ятсот шістдесят дев’ять корун і п’ять копперів. Непогано.

— Непогано? — гукнув Горицвіт. — Непогано? За цю суму можна купити велике село або малий замок. Я в житті не бачив такої гори грошей зарáз!

— Я теж ні, — промовив половинчик. — Але не гарячкуй, Горицвіте. Так складається, що ніхто тих грошей не бачив і невідомо, чи побачить.

— Та що ти, Бібервельте, — здивувався краснолюд. — Звідки такі похмурі думки? Сулімир заплатить готівкою чи векселем, а його векселі надійні. То про що йдеться? Боїшся втрат на засмерділому жирі та воску? При таких зисках ти покриєш усі втрати, жартуючи.

— Не в цьому річ.

— А в чому ж?

Деїнті закашлявся, опустив кучеряву голову.

— Вімме, — сказав, дивлячись на долівку. — Шапель за нами нюшить.

Банкір цмокнув.

— Кепсько, — процідив. — Але цього слід було сподіватися. Бачиш, Бібервельте, інформація, якою ти скористався при трансакціях, має не тільки торгівельне, а й політичне значення. Ніхто не знав, що готується у Повісі та Темерії, Шапель теж ні, а Шапель любить довідуватись першим. А тепер, як сам розумієш, ламає собі голову, звідки довідався ти. І думаю, що вже здогадався. Бо я теж здогадався.

— Цікаво.

Вівальді провів очима по Горицвітові й Геральтові, зморщив гачкуватого носа.

— Цікаво? Це ваша спілка цікава, Деїнті, — сказав. — Трубадур, відьми́н і купець. Вітаю. Пан Горицвіт буває там і деінде, навіть на королівських дворах, і, мабуть, непогано нашорошує вуха. А відьми́н? Охоронець? Вибиває борги?

— Це надто поквапні висновки, пане Вівальді, — холодно сказав Геральт. — Ми не в спілці.

— А я, — почервонів Горицвіт, — ніколи не нашорошую вух. Я поет, а не шпигун.

— Усіляко кажуть, — скривився краснолюд. — Усіляко, пане Горицвіте.

— Брехня! — гукнув трубадур. — Гівно правда!

— Та гаразд, вірю. От лише не знаю, чи Шапель повірить. Але, можливо, це все якось уляжеться. Скажу тобі, Бібервельте, що після останнього приступу апоплексії Шапель дуже змінився. Може, страх смерті заглянув йому до гузна і змусив задуматися? Словом, це вже не той Шапель. Став начебто чемнішим, розумнішим, спокійнішим і.. і нібито чесним.

— Ееее, — сказав половинчик. — Шапель, чесний? І чемний? Це неможливо.

— Кажу як є, — відповів Вівальді. — А є, як кажу. На додачу, церква тепер заклопотана іншою проблемою, що зветься Вічним Вогнем.

— А це як?

— Кажуть, що повсюдно має палати Вічний Вогонь. Всюди, по всій околиці мусять стояти вівтарі, присвячені цьому вогню. Безліч вівтарів. Про деталі мене не питай, Деїнті, я не надто орієнтуюсь у людських забобонах. Проте знаю, що всі жерці, а також Шапель, не займаються майже нічим іншим, лише цими вівтарями і цим вогнем. Ідуть великі приготування. Податки зростуть, це-то певне.

— Ну, — сказав Деїнті. — Невелика втіха, а все ж…

Двері конторки знову розчинилися і всередину увірвалося вже знайоме відьми́нові щось у зеленій шапці та кролячому кожушку.

— Купець Бібервельт, — заявило воно, — наказує докупити горщиків, якби забракло. Ціна не грає ролі.

— Чудово, — усміхнувся половинчик, а ця усмішка чимось нагадувала скривлений писок розлюченого лісового кота. — Купимо безліч горщиків, бажання пана Бібервельта для нас наказ. А ще чого докупити? Капусти? Дьогтю? Залізних граблів?

— А ще, — прохрипіло щось у кожушку, —