Читати книгу - "Нетопир"

— Натішся безтурботним сіднейським життям перед від’їздом, Ховлі.

— Спочатку перевірю цього Алекса Томароса, сер.

Маккормак стояв біля вікна і дивився на затягнуте хмарами небо задушливого Сіднея.

— Іноді я нудьгую за домівкою, Ховлі. За моїм чудовим островом.

— Перепрошую, сер?

— Я ківі. Ківі, Ховлі. Так тут називають вихідців з Нової Зеландії. Батьки переїхали сюди, коли мені було десять. Люди там добріші. Принаймні, так мені пам’ятається.

— Відчиняємося не скоро! — буркнула сердита жінка з мийним засобом у руці.

— Все нормально, я домовився з містером Томаросом, — відповів Харрі, роздумуючи, чи переконає її норвезьке поліцейське посвідчення. Але воно не знадобилося. Двері відчинилися прямо в нього перед носом.

Від «Олбері» пахло старим пивом і милом, і вдень він здавався набагато меншим.

Алекс Томарос, він же містер Бін, він же вайло-скат, сидів у комірці за баром. Харрі увійшов і назвався.

— Чим можу допомогти, містере Ховлі? — Він говорив швидко і з виразним акцентом — своєю версією мови, як іноземці, які вже деякий час прожили в країні.

— Дякую, що приділили мені ваш дорогоцінний час, містере Томарос. Розумію, у вас тут дуже багато справ, але повірте, я вас надовго не затримаю. Я лише…

— Це добре. Бачте, у мене справді багато справ. Кошторис, знаєте…

— Розумію. У вашій заяві говориться, що увечері, коли пропала Інґер Холтер, ви сиділи і підраховували виручку. З вами хто-небудь був?

— Якби ви читали мою заяву уважніше, то помітили б, що я був сам. Я завжди сам… — «Аякже», — подумав Харрі, дивлячись на нахабне обличчя Алекса Томароса і на його заслинений рот. — …підраховую виручку. Сам-один. Та якби захотів, обкрав би заклад на сто тисяч баксів, і ніхто б нічого не помітив.

— Тобто з технічної точки зору на момент зникнення міс Холтер алібі у вас немає?

Томарос зняв окуляри:

— З технічної точки зору о другій годині ночі я зателефонував матері і сказав, що скоро повернуся додому.

— З технічної точки зору між закриттям бару о першій і вашим дзвінком о другій могло статися багато чого, містере Томарос. Не те аби я вас у чомусь підозрював…

Томарос не моргаючи дивився на нього.

Харрі перегортав чистий блокнот, вдаючи, ніби щось шукає.

— До речі, навіщо ви телефонували матері? Дещо дивно телефонувати о другій годині ночі, щоб передати подібне повідомлення.

— Моя мати просить, щоб я повідомляв її, де знаходжуся. Поліція з нею вже розмовляла, не розумію, навіщо повторювати все спочатку.

— Ви грек, чи не так?

— Я австралієць і прожив тут двадцять років. Мої батьки приїхали з Греції. Але в матері тепер австралійське громадянство. Ще щось? — Він добре тримав себе в руках.

— Ви виявляли в тій або іншій мірі особисту цікавість до Інґер Холтер. Як ви реагували на те, що вона віддає перевагу іншим чоловікам?

Томарос облизнув пересохлі губи і зібрався вже щось сказати, але стримався. Потім кінчик язика показався знову. Як у маленької змії, подумав Харрі. Бідної чорної змії, яку всі зневажають, вважаючи нешкідливою.

— Ми з міс Холтер збиралися повечеряти разом, якщо вас це цікавить. Але я запрошував не лише її. Можете запитати інших. Наприклад, Кетрін і Бірґіту. Я дуже високо ціную гарні стосунки з підлеглими.

— Підлеглими?

— Ну, з технічної точки зору я…

— Директор бару. Гаразд, директоре, а як вам сподобалося, коли сюди прийшов її хлопець?

Окуляри Томароса запітніли.

— В Інґер були гарні стосунки з багатьма відвідувачами, тож я не знаю, з ким із них вона зустрічалася. Так у неї був хлопець? Молодчина…

Навіть недосвідчений психолог розгледів би невмілу гру Томароса.

— Тобто вам невідомо, з ким вона була в особливо дружніх стосунках, Томаросе?

Той знизав плечима:

— По-перше, з клоуном, але в нього інші інтереси.

— З клоуном?

— Отто Рехтнаґель, постійний гість. Вона давала йому їжу для…

— …для собаки! — вигукнув Харрі.

Томарос підстрибнув у кріслі. Харрі схопився і стукнув кулаком по долоні.

— Он воно що! Вчора Отто в барі отримав мішок. Там були об’їдки для собаки! Тепер я пригадую: у нього ж є собака. Того вечора, коли Інґер збиралася додому, вона сказала Бірґіті, що бере об’їдки для собаки. І ми весь час думали, що це собака господаря будинку. Але його тасманійський диявол — вегетаріанець. Ви знаєте, що це були за об’їдки? Ви знаєте, де живе Рехтнаґель?

— Боже, та звідки ж мені знати? — одночасно здивувався і злякався Томарос.

Він прихилив крісло до книжкової шафи.

— Добре. Слухайте, нікому не кажіть про нашу розмову. Навіть власній мамі. Інакше я повернуся й відірву вам голову. Зрозуміло, містере Бі… містере Томарос?

Алекс Томарос тільки кивнув.

— А тепер мені потрібно від вас зателефонувати.

Вентилятор знову скімлив, але ніхто в кімнаті не звертав уваги на це. Всі дивилися на поставлений Юном слайд: карту Австралії з нанесеними на неї маленькими червоними крапками і датами.

— Ось місця і дати вбивств і зґвалтувань, за якими напевно стоїть той, кого ми шукаємо, — говорив Юн. — Раніше ми намагалися виявити яку-небудь просторово-часову закономірність, але безуспішно. Тепер, здається, Харрі щось відкопав.

Юн наклав на перший слайд другий, із синіми крапками, які практично цілком збігалися з червоними.

— Що це? — нетерпляче запитав Водкінс.

— Це взято із списку маршрутів «Пересувного австралійського парку розваг» і показує, де він перебував у певні числа.

Якщо не брати до уваги стогонів вентилятора, у приміщенні стало зовсім тихо.

— О Боже, та він у нас в руках! — видихнув Леб’є.

— Можливість звичайного збігу — приблизно один до чотирьох мільйонів, — посміхнувся Юн.

— Чекайте-чекайте, а кого конкретно ми шукаємо? — втрутився Водкінс.

— Ми шукаємо цього чоловіка. — Юн уставив третій слайд. Бліде, трохи плюскле обличчя, обережна посмішка і пара сумних очей. — Харрі розповість про нього детальніше.

Харрі звівся.

— Це Отто Рехтнаґель, професійний клоун, 42 роки, останні десять років гастролював з «Пересувним австралійським парком розваг». Поза гастролями живе сам у Сіднеї, дає в місті власні вистави. Особиста справа чиста. За статевими правопорушеннями не притягувався. Відомий як добрий і спокійний, трохи ексцентричний хлопець. Важливо те, що він знав убиту, був завсідником у барі, де вона працювала. Їх зв’язували теплі, дружні стосунки. Очевидно, в ніч убивства Інґер Холтер йшла додому до Отто Рехтнаґеля. З їжою для його собаки.

— Їжою для собаки? — розсміявся Леб’є. — О пів на другу ночі? Отже, у нашого клоуна теж бували завсідники.

— Ось що бентежить, — сказав Харрі. — Отто Рехтнаґель з десяти років створював собі імідж стовідсоткового гомосексуаліста.

Кімнатою прокотилися смішки і бурмотіння.

— Що ж, по-твоєму, такий педераст