Читати книгу - "Спаситель"

– Венше!

– Ходи сюди, обігрій сіромаху! – добродушно засміялася підстаркувата хвойда, обіймаючи Мартіну. У ніс вдарив густий сморід одеколону та дезодоранту, котрими просякла щільно облягаюча сукня, забарвлена, мов леопард. Але домішувався й ще один запах, той, що вона відчувала, перш ніж залп Веншиного амбре заглушив усе навколо.

Вони сіли за один із незайнятих столиків.

Попри те, що дехто із хвойд-іноземок, які за цей рік заводнили місцину, теж уживали зілля, одначе поміж них такий гріх траплявся рідше, ніж поміж норвезьких конкуренток. На додачу, за її словами, вона почала працювати вдома з постійними клієнтами, тож Мартіна бачилася з нею дедалі рідше.

– Мені треба, щоб хтось наглядав за сином подруги, – пояснила Венше. – За Крістофером. Кажуть, він загуляв.

– Крістофер? Не знаюся з таким.

– А-аа, пусте, – махнула рукою повія. – У тебе інше в голові, як я бачу.

– Хіба?

– Не бреши мені. Я ж бо бачу, коли дівка закохалася. Чи це він?

Венше кивнула у бік хлопця з Армії спасіння, з Біблією у руках, котрий саме сидів поряд з чоловіком у піджаку.

Мартіна зашарілася.

– Рікард? Ні, аж ніяк.

– Справді? Він очей не спускає з тебе, відколи я прийшла.

– Рікард – гарний хлопець, – зітхнула Мартіна. – Принаймні він одразу охоче визвався чергувати тут. Адже того, хто мав бути на чергуванні, – вбили.

– Роберта Карлсена?

– Ти його знала?

Венше журливо кивнула, потім знову повеселішала.

– Забудемо про небіжчиків. Краще розкажи мамці, у кого закохалася. Воно вже й давно час.

Мартіна усміхнулася.

– Я й сама гадки не мала, що закохана.

– Ну ж бо.

– Та ні, я справді…

– Мартіна? – почувся ще один голос.

Вона підвела очі й побачила благальний погляд Рікарда.

– Отой хлопець каже, що не має ані теплого одягу, ні грошей, ні оселі. Чи знаєш, у Притулку є місця?

– Зателефонуй до них і спитай, – відповіла Мартіна. – Теплі речі є обов’язково.

– Звісно, – Рікард не сіпнувся з місця, хоча Мартіна вже повернулася до Венше. Вона й не дивлячись знала, що у нього верхня губа вже впріла.

Рікард пробурмотів «дякую» й повернувся до хлопця у піджаку.

– Ну ж бо, розповідай, – завзято прошепотіла Венше.

Північний вітер надворі жбурляв у автобус снігову порошу.

Несучи спортивну сумку на плечах, Харрі крокував вулицею, примруживши очі, щоб урятуватися від вітру, котрий болісно жбурляв в обличчя найдрібнішу різку порошу. Коли він проминав «Бліц», зайняту безхатченками будівлю на Пілестредет, задзеленчав мобільний. Халворсен.

– Протягом останніх двох діб з таксофонів на Ернбанеторг у Загреб телефонували двічі. За одним і тим самим номером. Я зателефонував і поговорив з адміністратором готелю. Вони не змогли сказати, хто телефонував з Осло й до кого. Про Христо Станкича також нічого не чули.

Харрі гмикнув.

– Мені продовжувати опрацьовувати Загреб?

– Не треба, – зітхнув Харрі. – Почекаємо, поки не переконаємося, що Станкич – шукана нами особа.

– Стривай!

– Та я ще тут, тут.

– Ще дещо. У черговий відділок щойно зателефонував офіціант з «Бісквіту». Розповів, що, зайшовши вранці до туалету, наскочив там на одного із відвідувачів.

– Що він там робив?

– В тому-то й штука. У руці відвідувач тримав…

– Я про офіціанта. Персонал завжди має окремий туалет.

– Про це я не питав, – нетерпляче відповів Халворсен. – Слухай-но. В руках у відвідувача було щось зелене, мокре…

– Скидається, він має навідатись до лікаря…

– От кумедно! Офіціант переконує, що то був пістолет, замащений рідким милом. Контейнер з-під мила було відкрито.

– «Бісквіт», – повторив Харрі, розмірковуючи над почутим. – Це на Карл-Юханс-гате.

– За двісті метрів від місця злочину. Закладімося на ящик пива, що то той самий пістолет. Я про те, що… sorry, закладімося…

– До речі, ти винний мені двісті крон. Решта твоя.

– Але найцікавіше інше. Я попитав прикмети. Він не спромігся жодної назвати.

– Просто приспів у цій справі.

– Окрім того, що упізнав чоловіка по пальті. Страшезне таке пальто з верблюжої вовни.

– Yes! – вигукнув Харрі. – Хлопець у нашийній хустці з юрби на світлині, знятій на Егерторг напередодні убивства Роберта Карлсена.

– Офіціант, щоправда, зауважив, що вовна несправжня – штучна, імітація. А він ніби на цьому знається.

– Тобто?

– Ти ж знаєш. У них особлива манера розмови.

– У кого це, «у них»?

– Отакої! У голубих. Коротше кажучи, хлопець пішов з ресторації з пістолетом. Це все, що ми наразі знаємо. Я поїду у «Бісквіт», покажу офіціантові знімки.

– Добре, – мовив Харрі.

– Про що міркуєш?

– Міркую?

– Я вже встиг трішки вивчити тебе, Харрі.

– Гм. Я розмірковую, чому офіціант не зателефонував у черговий відділок просто зранку. Спитай його про це, добре?

– Загалом, Харрі, я й сам про це міркував.

– Певна річ. Даруй.

Харрі відключився, але за мить телефон задзвенів знов.

– Щось забув? – спитав Харрі.

– Що?

– А, це ти, Беато. Слухаю.

– Гарні новини. Я вже упоралася у готелі «Скандія».

– Знайшла сліди ДНК?

– Наразі ще не упевнена, маю трохи волосся, яке також може належати прибиральницям чи попередньому гостеві. Але півгодини тому я отримала висновки балістичного аналізу. Кулю з пакунку з-під молока Юна Карлсена випущено з тієї ж зброї, що й кулю на Егерторг.

– Гм. Отже, версію про двох кілерів відмітаємо.

– Так, ба більше. Портьє з готелю після того, як ти пішов, згадала дещо. Пальто у цього Христо Станкича було прикметне. Імітація…

– Ану вгадаю. Ніби верблюже?

– Саме так вона сказала.

– Ось воно! – вигукнув Харрі так гучно, що розмальована графіті стіна «Бліца» відбила грімку луну на безлюдну центральну вулицю.

Харрі, вимкнувши зв’язок, перетелефонував Халворсену.

– Слухаю, Харрі.

– Христо Станкич – наш убивця. Оголоси орієнтування на верблюже пальто, нехай розішлють усім патрульним. І… – Харрі посміхнувся літній пані, що дріботіла йому назустріч, скребучи «кішками», надітими на чоботи, – треба поставити на постійний контроль телефонну мережу, щоб ми дізнались, коли хтось зателефонує у готель «Інтернаціональ» у Загребі й з якого номера. Побалакай з Клаусом Торкільдсеном з регіонального вузла «Теленору» в Осло.

– Це ж прослуховування. Нам треба буде отримати дозвіл, а це забере цілісінький день.

– Це не прослуховування, нам потрібна лише адреса додзвонювача.

– Боюся, для «Теленору» різниці не буде.

– Ти тільки скажи Торкільдсену, що це я попросив, гаразд?

– Чи можна спитати, чому він раптом згодиться ризикнути заради тебе своєю посадою?

– Довга історія. Кілька років тому його мало не до смерті забили у слідчому ізоляторі, а я його врятував. Том Волер та його посіпаки, ти ж знаєш, як воно трапляється, коли схоплюють ексгібіціоніста чи кого іншого.

– Отже, ексгібіціоніст.

– Принаймні колишній. Радо надає послуги за мовчання.

– Зрозумів.

Харрі скінчив розмову. Справа зрушила з місця, тож він більше не відчував ані шпаркого північного вітру, ані колючої снігової пороші. Часом завдяки роботі він ставав цілковито щасливим. Він розвернувся й закрокував назад