Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

— Так, цьому правда. Я сказав, що все розумію. Не балакаймо більше про це… Так, я знемігся духом на хвилину… Мій батько був великий чоловік.

— Мій теж.

— Він цілий вік свій боровся, самотній у великій боротьбі…

— Мій теж.

— І загинув у боротьбі.

— Така доля чекає й на мого батька, й на всіх нас, Велсів.

Він жартівливо струснув її за плечі, до нього вернувся добрий настрій.

— Але я поклав собі зректися копалень, товариства, всього та взятись до вивчення Браунінга.

— Що ж, це знову буде боротьба. Ти не можеш, батьку, зректися своєї крові.

— Чому ти не хлопець? — вигукнув він раптом. — Чудовий був би з тебе хлопець! А тепер, як жінка, створена на втіху якомусь чоловікові, ти підеш від мене взавтра, позавтра, через рік, — не знати, коли настане той час… Тепер я зрозумів, до чого вели мене думки. Я, як і ти, розумію, що це неминуче, що це справедливо. Але хто він, дочко, хто?

— Не треба, — мовила вона пошепки. — Розкажи мені краще про велику й останню самітну боротьбу твого батька в Місті Скарбів, як він стояв один проти десяти. Розкажи мені!

— Ні, Фроно. Чи ти розумієш, що ми з тобою вперше за все життя розмовляємо поважно, як батько з дочкою, вперше! В тебе не було матері, нікому було дати тобі пораду. Не було й батька, бо я, вірячи в силу крові, оді-слав тебе в далекі краї. Але настав час, і тобі доконче потрібна материна порада, а ти… ти ніколи не знала матері.

Фрона враз притихла і чекала мовчки, міцно пригорнувшись до батька.

— Він, той молодик… Сент-Вінсент… Які між вами стосунки?

— Я… я не знаю. Що ти, власне, хочеш сказати?

— Пам'ятай одне, Фроно, що ти можеш вибирати, хто тобі припаде до вподоби, за тобою останнє слово. Я, одначе, хотів би знати. Я, може, міг би тобі щось порадити. Більше нічого… Тільки порадити…

Фрона відчувала, що це була надзвичайно урочиста хвилина, але вона не могла знайти слів. Замість певної відповіді, в її мозку, як вихор, безладно крутилися уривки думок. Зрештою, чи зможе він її зрозуміти? Хіба ж не має він підстав йе визнати того, що для неї досить важливе? Фроні завжди подобалась його проста, правдива філософія, але чи зійдеться батьків набутий з життя світогляд з її світоглядом, вичитаним з книжок? Тоді вона подумки спробувала поглянути на себе збоку і відчула, що побоювання її принаймні недоречні.

— Між нами, тату, нічого немає, — сказала вона рішуче. — Містер Сент-Вінсент нічого мені такого не казав. Ми товаришуємо з ним, симпатизуємо одне одному, ми близькі приятелі. Це, здається, й усе.

— Ви подобаєтесь одне одному, тобі він подобається. Але чи так, як подобається жінці чоловік, що з ним вона бажає чесно з'єднати своє життя? Чи зможеш ти, коли настане слушний час, мовити, як і Рут[16]: «Твій народ буде моїм народом, твій бог — моїм богом»?

— Не… знаю. Може, воно ще прийде. Я не можу, я не смію запитати себе про це чи говорити, думати навіть… зараз. Це почуття — велике! Ніхто не знає, як і чому воно приходить. Воно зненацька, мов блискавка ясна, осяє душу, освітить її сліпучим світлом правди, — ніщо від неї не заховається. Так принаймні я собі це уявляю.

Джекоб Велс помалу, задумливо хитав головою, як людина, що розуміє, в чому річ, але ще хоче все обміркувати й розважити.

— А чому ти, тату, запитав? Чому ти запитав про Сент-Вінсента? У мене є приятелі й серед інших чоловіків.

— До них я не відчуваю того, що до Сент-Вінсента. Поговорім одверто, Фроно, і забудьмо, що завдали прикрості одне одному. Моя думка не цінніша за чию-небудь іншу. Кожен може помилятись. І я не можу тобі з'ясувати, чому саме в мене склалося таке переконання. Це, мабуть, щось наче сліпуча блискавка, на яку ти чекаєш. Одно слово, не подобається мені Сент-Вінсент.

— Такої ж думки про нього чи не всі чоловіки, — мовила Фрона, відчуваючи непереможне бажання стати в обороні Сент-Вінсента.

— Це тільки зміцнює моє становище, — лагідно відказав батько. — Але я беру до уваги, що це чоловіча думка. А що він припав до вподоби жіноцтву, це, мабуть, тому, що жіночі погляди взагалі відрізняються від чоловічих так, як і жінки та чоловіки різняться між собою духовно й фізично. Це питання дуже складне, я не беруся його пояснювати. Я просто йду за інстинктом і хочу бути справедливим.

— Ти не маєш чого конкретнішого? — спитала вона, щоб краще зрозуміти його думку. — Можеш ти мені докладніше сказати, що ти до нього почуваєш?

— Ні, мабуть, не зможу. Безпосереднє враження навряд чи можна викласти словами. Але я спробую. Ми, Велси, ніколи не мали справи з боягузами. Де боягузтво, там нема певності. Це як будинок, поставлений на піску, чи як погана хвороба, що зростає помалу, непомітно, й ніхто не знає, коли вона дасться взнаки.

— Мені здається, що містера Сент-Вінсента ніяк не можна назвати боягузом. Я не можу собі цього уявити.

Велса вразило доччине стурбоване обличчя.

— Я не маю нічого конкретного проти Сент-Вінсента.: У мене немає доказів, що він не той, кого вдає. Але я це відчуваю, хоч, як і кожна людина, можу помилятись. Крім того, я дещо чув про одну брудну колотнечу в «Опері». Зрозумій, Фроно, я не гуджу самої бійки, а чи того місця, — така вже чоловіча вдача, — але, кажуть, він там поводився не так, як належиться чоловікові.

— Та ти ж, тату, кажеш, що така вже чоловіча вдача. Коли б вони, чоловіки, були іншими, може, краще жилося б на світі, та нічого не поробиш, треба брати їх такими, які вони є. Люсіль…

— Ні, ні, ти мене не зрозуміла. Я не її мав на увазі, а бійку. Він… він повівся, як боягуз.

— Але ж ти сам кажеш, що тільки чув про це. А він сам розповідав мені про той випадок. Він, певно, не наважився б розповідати, якби там виникло щось таке…

— Я ні в чому його не звинувачую, — поспішився сказати Велс. — Це тільки чутки, і упередження чоловіків до нього цілком пояснює ці