Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Більше Мумі-тато не промовив ні слова. Він уже не намагався акуратно підхоплювати невід, а перегнувшись через борт, вигрібав його як-небудь, пригорщами. Оберемок за оберемком товста ковдра брунатно-жовтих водоростей перевалювалася через поруччя суденця і… жодної рибини. З рештою неводів була та ж сама історія, навіть якоря обплутали водорості.

Мумі-троль розвернув човна і спрямував його до піщаного берега, а сам наліг на праве весло, переставши веслувати. «Пригода» уткнулася носом в пісок, але вже наступної миті хвиля вдарила її в бік і перевернула.

Мумі-тато вмить пожвавився.

— Стрибай у воду й тягни за ніс! — кричав він. — Витягай на берег і міцно тримай!

Мумі-троль стояв по пояс у воді, тримаючи «Пригоду» за швартовий трос. Судно рвалося, немов дикий мустанг, а кожна нова хвиля захльостувала Мумі-троля з головою. Вода була такою холодною, що аж завдавала болю. Мумі-тато перетягнув усі снасті через корму на берег. Він борсався й працював, не покладаючи лап, капелюх зсунувся йому на очі; весла покотилися в пісок просто Татові під лапи, заплуталися в неводах — біда та й годі! Коли Мумі-тролеві і Татові пощастило нарешті витягнути човна на підпорки, дощова запона знову повисла понад морем, навколо посутеніло, находив вечір.

— Ми чудово впоралися, — сказав Мумі-троль, обережно глянувши на Тата.

— Ти так гадаєш, — у голосі Тата вчувався сумнів.

Він якийсь час дивився на велетенську купу неводів упереміш із водоростями і вирішив, що син має рацію.

— Таки впоралися… Боротьба з морем! Так завжди буває у морі!

Вислухавши грандіозну епопею, Маленька Мю відклала набік канапку.

— Ну й робота вас чекає! Цю купу доведеться розплутувати три або й чотири дні. Якщо невід покинути отак хоча би на день, ці жовті водорості застрянуть у ньому намертво.

— Он як! Он як! — почав було Мумі-тато.

— А куди нам квапитися, — швидко втрутилася Мумі-мама. — Це ж так приємно вибирати водорості, коли надворі гарна погода…

— Рибак може повиїдати їх з неводів, — запропонувала Мю. — Він так любить морську капусту! Ха-ха!

Мумі-тато знову зів’яв. Пригода з неводами наклалася на його невдачу з маяком — це ж так несправедливо. Важко гаруєш, докладаєш стільки зусиль, а все валиться з лап. Усе не так, як мало би бути… Татові думки теж зів’яли, він, мов заведений, колотив ложечкою у горнятку з чаєм, хоча цукор уже давно розчинився.

На столі стояла маленька каструлька. Краплини дощової води неквапно падали вниз і з плюскотом вдарялися у дно посудинки. Мумі-троль дивився порожнім поглядом на календар, бездумно зав’язуючи вузлики на своєму хвості.

— А тепер засвітимо лампу! — весело сказала Мама. — Надворі негода, тож можемо повісити її на вікно!

— Ні-ні, тільки не на вікно! — скрикнув, зриваючись на рівні ноги, Мумі-троль. — Тільки не на вікно, маму— сенько!

Мумі-мама важко зітхнула. Цього вона й боялася… За негоди її родина ставала такою дивною, ніби дощ застав їх під час прогулянки на природу. А дощ литиме ще не один день! Удома, в Долині, стільки роботи можна було переробити в хаті, але тут… Мумі-мама підійшла до комода й відчинила верхню шухляду.

— Вранці я оглянула всі його закапелки, але комод майже порожній, — мовила вона. — Знаєте, що я знайшла? Складанку! Вона має щонайменше тисячу маленьких частинок, і ніхто не знає, якою повинна бути готова картинка. Чудова забавка!

Мумі-мама висипала цілу гору складанок на обідній стіл між горнятками з чаєм. Родина дивилася на купу без надмірного захоплення.

Мумі-троль перевернув одну зі складанок — вона була цілком чорна. Чорна, немов Мара. Або тіні у ялинових хащах чи зіниці морських коней. Або мільйон інших речей… Усе, що завгодно. І ніхто не знає, де їй місце, доки не буде складено майже всю картинку.

Тієї ночі Мара вила над морем. Ніхто не зійшов на берег з лампою. Вона чекала, чекала, але ніхто не прийшов.

Спочатку вона вила дуже тихо, а поступово її самотня пісня ставала голоснішою. Тепер це була не лише пісня самотності, але й пісня самовпевненості. Мовляв, немає іншої Мари понад мене, я єдина і неповторна! Я найхолодніша у світі! І ніколи не стану теплою!

— Це тюлені, — пробурмотів Мумі-тато, затулившись подушкою.

Мумі-троль натягнув ковдру на вуха. Він знав, що то Мара сидить на березі, чекаючи на лампу, але й не думав катуватися муками сумління. Хай собі виє, скільки влізе, йому байдуже, цілком байдуже… До того ж, Мама казала, що вони вже витратили страх як багато гасу. Кілька літрів. Ось так!

Минали дні, під натиском впертого східного вітру вода невпинно піднімалася, хвилі монотонно гуркотіли довкіл острова, навіваючи сонливість. Мис рибака був тепер повністю ізольований від суходолу, однак, за словами Маленької Мю, він був тільки радий, що йому дали спокій. Дощ ущух, і вся родина подалася на берег, де стояв човен, подивитися, чи не завдало море шкоди.

— Ой, скільки водоростей! — зраділа Мумі-мама. — Я зможу закласти набагато більший садок, ніж думала спершу.

Вона побігла вгору схилом, вихопилася на вершину гори й зупинилася наче вкопана. Садочка унизу не було! Він безслідно зник. Море змило його дорешти.

«Звичайно, — гірко подумала Мама. — Я заклала його надто близько до води. Доведеться знову наносити водоростей, але вже вище…»

Мумі-мама стурбовано глянула на затоплений пляж, на який з шипінням набігали хвилі з білими баранцями, сягаючи уже й човна, що забився аж під вільхові чагарі. Хвилі гупали по кормі, а човен щоразу високо підстрибував від образи. Тато стояв далеко від берега у воді, шукаючи свого хвилеріза. Вода сягала йому до живота, він метався на всі боки і щось вигукував.

— Що він каже? — допитувалася Мумі-мама.

— Хвилеріз зник, — відгукнувся з берега Мумі-троль. — Усе каміння забрало море.

Ситуація ставала серйозною. Мама, чалапаючи мокрим піском, й собі кинулася у воду, щоб виказати Татові свою симпатію та підтримку, а це ліпше, ніж будь-які слова! Саме такої миті!

Тато і Мама стояли, мерзнучи у хвилях.

Мама думала: «Але ж його море зле й недобре!»

— Ходімо звідси! — озвався Мумі-тато, він мав геть розгублений вигляд. — Напевно, камені були не такими великими, як я гадав…

Покинувши берег розбитих мрій і свого човна на ньому, мама і Тато увійшли до осикового гаю. Тут Тато зупинився:

— Прокласти порядну дорогу тут не вдасться. Я вже