Читати книгу - "Зозулята зими"

— А нормальною мовою? — від цієї пафосної дурні стає аж млосно і десь усередині зароджується гидкий зміїний клубок. Як тоді, коли підлітком точно знав ще до приходу батька з роботи: сьогодні скандалу між предками не уникнути.

— Нормальною? Є правила, Олеже, яких варто дотримуватися, коли зазираєш за край. Я порушую їх лише у дрібницях, і то несолодко доводиться. Зараз у цьому благословенному місті дехто не просто балансує на грані, а опинився за межею. І, найгірше, що робить це з насолодою. А інколи з’являються такі гравці, що ні в зуб ногою ні в правилах, ні навіть у тому, що гра розпочалася. Тут уже або замовляти собі похорон — наперед, за вищим розрядом, або кидатися у вир подій — часом може винести.

Мене аж трусити починає від його словесних заморочок. Теж мені шаховий геній. Василь теж не витримує:

— Слухайте, Арсене, а ще нормальнішою мовою, га?

Зиркаю на Василя із повагою. Я за звичкою почав дошукуватися сенсу в почутому, а він там, схоже, й не ночував.

Арсен морщить лоба, але відповідає зовсім не злостиво:

— Ну, коли вже зовсім просто, то заткніться обидва, поки я прогляну, що накопали. Тоді вирішимо, як і що робити. Разом. Варто було б послати вас подалі, а самому бігцем на вокзал та втікати в інше місто. А бігати перед смертю, знаючи, що все одно спіймають, шкідливо… для потойбічного життя. До того ж ми з вами в одному списку, а тому…

Обриває свій спіч. Бо нема потреби продовжувати. Цікаво, думки збігаються лише в дурнів? Не можу відірвати погляду від його лівиці. Здавалося б, студентом у секцію боксу ходив, і сам бив не раз, і мене лупцювали. А тут увесь час у голові спливає спогад, як Арсен сьорбає носом після нашої бійки. Зламаним інакше не продихнеш. Я виглядаю не набагато краще. Нічия, хай йому. Втирається лівицею. На пальцях, на самому персні моя кров, густо взялася, а зверху — і його. Мене чомусь млоїть. Чорт, невже струс мозку через оту стерву отримав?! І голос суперника-противника та не ворога… Надто спокійний, немов ми щойно тут сцену із бойовика не розігрували:

— Ти колись приповзеш до мене на колінах, будеш прохати про допомогу, тоді побачимо — чия взяла…

Ну, не на колінах, але формально його взяла. Хоч треба належне віддати: схоже, сам Арсен про це не пам’ятає. Я вже точно нагадувати не буду…

— От що, хлопці, ви коли востаннє спали? — раптом цілком по-людськи цікавиться він. — Рятувати світ на невиспану голову — ще те задоволення.

До чого тут «світ»? Власну шкуру рятувати будемо, ну, й ще можливо когось із смертних. Тобто тих, хто під руку випадково трапиться…

Не озвучую розумну думку: в очі ніби піском сипонуло при згадці про сон. Таки його правда. Як у казці — «Що на світі наймиліше?».

— Добу не спали, — чітко інформує Василь. — Але якщо треба, то готові і…

— Треба, аби виспалися, а то користі від вас сонних ніякої, — перебиває Арсен. — У кімнаті відпочинку перекантуєтесь. Єдине прохання — не верещати уві сні, коли випадково кошмари снитимуться, бо ще клієнти вирішать, що ми тортури влаштовуємо за два кроки від приймальні. А це вже й несолідно якось.

— Кошмарів не буде: ніколи снів не бачив, — нащось починаю виправдовуватися.

— Та невже? Тоді таке вдале спання варто на пігулки висушувати і в аптеках продавати, — але під насмішкою в словах Арсена промайнула заздрість: — Слухай, Олеже, невже й справді у жодну чортівню не віриш? Чому так? У те, що будь-хто здатен убити, ледь не від пелюшок і до могили, — віриш, а у щось потойбічне — ні?!

Стенаю плечима: ну, можу сказати, що радше потойбіччя до цієї хвилини у мене не вірило… З біса дотепно. А от щодо того чи є серед живих такі, що не змогли б убити? Поки знаю лишень двох — фізично нездатних вбивати, ладних спробувати допомогти будь-кому … Одна, моя сестра Єва, яку не зміг вберегти. А інша… Ту іншу ледь не силою виштовхав із нашого чортового міста: вибач, мала, я — не герой-захисник, усе, що зміг, це просто вивести з-під удару. Може, пощастить, Руслано, і тобі все ж трапиться лицар, готовий захищати і берегти.

— Знаєш, Арсене, у що я вірю? Що у місті з’явилися люди, які руками малих людей, тобто дітей, роблять паскудні речі. Створили розплідник з малих, які нікому не потрібні, безбатченків чи безхатченків, навчили їх убивати. Прикрилися благими намірами і чинять розправу. Не мені тобі казати, що найпаскудніші речі здебільшого прикриваються благими намірами. У таких випадках легко звар’ювати, вважаючи себе майже богом.

Роблю паузу. Бо, зрештою, хіба Арсену такі розмисли потрібні? Він — не дурень!

— Арсене, що ти там говорив про пішака — майбутнього ферзя? Не познайомиш?

— Я й сам ще не встиг імені спитати, — не дуже охоче відповідає Арсен. Відразу видно — дурить. Але то вже його справа, зрештою, не так це і важливо — хто твій інформатор, схоже, він на нашому боці.

Арсен додає вже майже миролюбно:

— Ой, Олеже, не переймайся дрібницями. Спіть, хлопці, у вас — три години на відпочинок… І ще, той, повимикайте мобілки, бо то така зараза, що виспатися вам точно не дасть…

Киваємо ствердно головами. Повимикаємо, тут він має слушність.

* * *

Кімната для відпочинку.

— За три години можна встигнути будь-кого зрадити, — це Василь бубонить під ніс, але досить тихо. Ніби, коли тут є жучки, їм не байдуже — крик чи шепотіння фіксувати. Я ж не стримуюся і говорю вголос:

— Зрадити можна й за три хвилини, Василю. А він, тобто Арсен, — хоч покидьок, але чесний покидьок. Зрештою, виспатися нам таки треба.

Я зиркнув у вікно. Зима — початок року. І падає-падає-падає з неба сніг. Ніби хтось там, нагорі, перевернув гігантський годинник, не піщаний — сніжний, і вниз полетіли сніжинки, відміряючи кому роки, кому години, а кому й секунди. Втішає єдине, що хоча б там,