Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

— Ватсон пояснить вам, що я тільки-но одужав після тяжкої недуги, — сказав він. — Але зі мною й досі трапляються такі раптові нервові напади.

— Хочете, я відвезу вас додому в двоколці? — запитав старий Канінгем.

— Ні, коли вже я тут, то хотів би з’ясувати одну подробицю. Нам буде дуже легко це зробити.

— Яку?

— Мені здається цілком можливим, що бідолаха Вільям прийшов уже після того, як грабіжник побував у домі. Ви вважаєте незаперечним те, що крадій не заходив досередини, хоч двері й було зламано.

— Як на мене, це помітно одразу, — з притиском сказав містер Канінгем. — Мій син Алек тоді ще не спав і, звичайно ж, почув би, якби хтось ходив тут.

— Де він сидів?

— Я курив у своїй туалетній кімнаті.

— Яке це вікно?

— Останнє ліворуч, біля батькового.

— У вас обох, звичайно, світилося?

— Зрозуміло, що так.

— Дивовижні речі, — усміхнувся Холмс. — Чи не дивина, що грабіжник, до того ж здійснивши вже одне пограбування, свідомо вдерся в дім саме тоді, коли побачив освітлені вікна й переконався, що двоє з членів родини ще не сплять?

— Це мав бути неабиякий зухвалець.

— Якби ця справа не була такою загадковою, ми не зверталися б до вас за якимись поясненнями, — мовив молодий містер Алек. — Хоча ця ваша думка про те, що злодій устиг пограбувати будинок, перш ніж Вільям заскочив його, — як на мене, чистісінька нісенітниця. Хіба ми не помітили б безладдя в домі й не похопилися речей, що пропали?

— Це залежить від того, що то були за речі, — сказав Холмс. — Пам’ятайте, що грабіжник — великий вигадник, який працює на свій власний розсуд. Пригадайте, наприклад, оту дивну купу речей, яку він поцупив в Ектона. Що там було? Моток мотузки, прес-пап’є та ще всякий дріб’язок!

— Добре, ми в ваших руках, містере Холмсе, — мовив старий Канінгем. — Усе, що запропонуєте ви або інспектор, ми не вагаючись виконаємо.

— Насамперед, — мовив Холмс, — я попросив би вас призначити винагороду за затримання злочинця, — саме вас, бо поки поліція домовиться там про суму, мине час, а тут що швидше, то краще. Я вже написав отут оголошення, а ви підпишіть, будь ласка. П’ятдесяти фунтів, як на мене, цілком досить.

— Я б навіть п’ятисот не пошкодував, — сказав мировий суддя, беручи з Холмсових рук клаптик паперу та олівець. — Отут тільки вкралася помилка, — додав він, перебігаючи очима написане.

— Я трохи поспішав, коли писав.

— Погляньте-но сюди, на початку: «Оскільки у вівторок, за чверть до першої години ночі, зроблено спробу…» і так далі. Насправді це сталося за чверть до дванадцятої.

Мене засмутила ця помилка, бо я знав, як боляче Холмс переживав за кожну таку похибку. Точність в усьому, що стосувалося фактів, була його пристрастю, але недавня хвороба підірвала його сили, і цей єдиний невеличкий випадок показав мені, що він ще й досі не одужав як слід. Цієї хвилини він помітно збентежився, інспектор звів брови, а Алек Канінгем зареготав. Старий джентльмен, однак, виправив помилку і повернув папір Холмсові.

— Віддайте це якнайшвидше до газети, — мовив він, — мені здається, що це чудова думка.

Холмс обережно поклав папірець до свого записника.

— А тепер, — сказав він, — добре було б піти нам усім разом до будинку й поглянути, чи не поцупив чого цей оригінальний грабіжник.

Перш ніж увійти, Холмс оглянув виламаний замок. Двері, мабуть, відімкнули міцним ножем або стамескою, силоміць відсунувши клямку. В тому місці, куди просунули лезо, на дереві залишилися подряпини.

— Ви не зачиняєте двері на засувку? — спитав він.

— Ні, в цьому ніколи не було потреби.

— А чи є у вас собака?

— Так, але його прив’язано з іншого боку будинку.

— Коли слуги йдуть спати?

— Близько десятої.

— Як я розумію, Вільям теж о цій порі звичайно вже спав?

— Так.

— Дивно, що саме цієї ночі йому не захотілося спати. А тепер я буду вам щиро вдячний, коли ви проведете нас по кімнатах.

З вистеленого кам’яними плитами передпокою, обабіч якого були кухні, дерев’яні сходи вели на другий поверх будинку. Вони виходили на площадку навпроти інших, парадних різьблених сходів, які вели нагору з нижньої зали. Від цієї площадки коридор вів до вітальні й спалень — зокрема до спалень містера Канінгема та його сина. Холмс ступав повільно, уважно до всього придивляючись. Напруження його свідчило про те, що він натрапив на гарячий слід, але я й гадки не мав, куди той слід приведе.

— Любий сер, — трохи нетерпляче мовив містер Канінгем, — це справді зайве. Он моя кімната, перша біля сходів, а за нею — синова. Поміркуйте-но самі, хіба таке можливе, щоб злодій піднявся нагору, не потривоживши нас?

— Краще походіть коло будинку й пошукайте там свіжі сліди, — докинув його син із зловтішною посмішкою.

— І все-таки дозвольте мені ще трохи випробувати ваше терпіння. Я хотів би, наприклад, подивитися, наскільки добре видно двір з вікон спалень. Це, як я зрозумів, кімната вашого сина, — він штовхнув двері, — а там, мабуть, туалетна кімната, де він сидів і курив, коли здійнялася тривога. Куди виходить її вікно?

Він пройшов спальню, відчинив двері й оглянув кімнату.

— Тепер, сподіваюся, ви задоволені? — роздратовано спитав містер Канінгем.

— Дякую, я, здається, побачив усе, що хотів.

— У такому разі, якщо це справді так потрібно, ходімо до моєї кімнати.

— Якщо вам буде неважко.

Мировий суддя знизав плечима й повів нас до своєї спальні, що була простенькою кімнатою зі скромними меблями. Коли ми рушили до вікна, Холмс затримався, й ми з ним опинилися позаду всіх. Біля ліжка, на столику, стояли тарілка з помаранчами й карафка з водою. Проходячи повз ліжко, Холмс, на мій невимовний подив, раптом нахилився й навмисне перекинув усе це на підлогу. Скло розлетілося на тисячу друзок, а помаранчі порозкочувались по всіх кутках.

— Ну й наробили ви шкоди, Ватсоне, — незворушно сказав він. — Погляньте, на що схожий тепер килим!

Я розгублено присів і став підбирати помаранчі, здогадавшися, що мій друг із якоїсь причини забажав, щоб я перебрав вину на себе. Інші приєдналися до мене, й столик знову поставили на ніжки.

— Отакої! — скрикнув інспектор. — Куди він подівся?!

Холмс зник.

— Почекайте-но хвилинку, — сказав молодий Алек Канінгем. — Цей чолов’яга, напевно, з’їхав з глузду. Ходімо зі мною, тату, погляньмо, куди він справді подівся!

Вони кинулися з кімнати, залишивши нас з інспектором та полковником, і ми здивовано перезирнулися.

— Правду кажучи, я ладен погодитися з молодим містером