Читати книгу - "Янголи і демони"

На її щастя, репортери живуть у постійному страху пропустити сенсацію, і тому колеги рідко сварили її за те, що інколи вона давала їхній телефон якомусь маніяку. Змарнувати п’ять хвилин — для репортера невелика біда. А пропустити сенсацію — катастрофа.

Позіхаючи, вона подивилась у комп’ютер і набрала ключове слово «Ватикан». Побачивши ім’я репортера, що стежив за конклавом, усміхнулась. Це був новачок, Бі-бі-сі перетягнула його з якоїсь низькопробної лондонської газетки, щоб він вів деякі буденні репортажі. Зарплату йому стовідсотково дали найнижчу.

Він там, мабуть, знудився до смерті, чекаючи весь цей час, щоб записати свій десятисекундний сюжет. Напевно буде радий трохи урізноманітнити програму.

Редакторка записала з екрана номер телефону репортера Бі-бі-сі у Ватикані. Тоді запалила нову сигарету і продиктувала, номер незнайомцеві, що чекав на телефоні.

45

— Із цього нічого не вийде, — сказала Вітторія, нервово міряючи кроками кабінет Папи. Вона подивилась на камерарія. — Нехай навіть швейцарські гвардійці мінімізують електронні перешкоди — щоб уловити хоч якийсь сигнал, вони мусять опинитися практично на самому контейнері. І це за умови, що він нічим не відгороджений... Що, як його поклали в металеву скриньку і закопали десь на території комплексу? Або ж запхали в якусь металеву вентиляційну трубу? Тоді вони його ніяк не вирахують. А крім того, що, як серед самих швейцарських гвардійців є зрадник? Хто може гарантувати, що в цих Пошуках усе буде чисто?

Камерарій був такий виснажений, що навіть не мав сили сперечатися.

— То що ви пропонуєте, міс Ветро?

Вітторія мало не скипіла. Хіба це не очевидно!

— Я пропоную, сер, щоб ви вжили інших заходів безпеки невідкладно. Ми можемо сподіватися всупереч усьому, що Оліветті зі своїми людьми таки знайде антиматерію. Але визирніть у вікно. Бачите цих людей? Бачите будинки по той бік п’яца? Фургони преси? Туристів? Цілком можливо, що вони перебувають у радіусі вибуху. Треба діяти зараз.

Камерарій розсіяно кивнув.

Вітторія була у відчаї. Оліветті всіх переконав, що часу в них удосталь. Проте Вітторія знала: щойно інформація про загрозу Ватикану просочиться назовні, на майдані за лічені хвилини ніде буде яблуку впасти. Вона вже якось спостерігала щось схоже під швейцарським парламентом, коли терористи тримали в ньому заручників і погрожували вибухом. Тоді на майдані перед будівлею парламенту зібралися тисячі цікавих, яким кортіло побачити, чим усе закінчиться. Попри попередження поліції про небезпеку, натовп тільки густішав і присувався щораз ближче до стін. Ніщо так не збуджує людську цікавість, як людська трагедія.

— Сеньйоре, — не відступалась Вітторія, — убивця мого батька ходить десь по Риму. Кожна клітина мого тіла рветься туди, щоб його знайти. Але я стою тут, у вашому офісі... тому що відчуваю відповідальність перед вами. Перед вами й іншими. Життя людей у небезпеці, сеньйоре. Чи ви мене чуєте?

Камерарій не відповідав.

Вітторія відчувала, як у неї калатає серце. Чому швейцарські гвардійці не можуть вистежити клятого вбивцю? Цей покидьок — ключ до всього! Він знає, де антиматерія... Чорт забирай, він знає, де кардинали! Достатньо його спіймати — і всі проблеми вирішаться.

Вітторія відчувала, що починає втрачати контроль над собою. Цей жахливий стан — безсилля й розпач — вона лише невиразно пам’ятала з дитинства, із часів, проведених у сиротинці. У тебе є засоби, казала вона собі, у тебе завжди є засоби. Але це не допомагало. Думки заважали, душили. Вона була дослідницею і вміла розв’язувати задачі. Але ця задача не мала розв’язку. Яка інформація тобі потрібна? Чого ти хочеш? Вона наказувала собі дихати глибоко, але вперше в житті не могла. Вона задихалася.

Голова в Ленґдона розколювалась; йому здавалось, що він балансує на межі божевілля. Він дивився на Вітторію й камерарія, але зір заступали якісь жахливі картини: вибухи, натовп журналістів, відеокамери, чотири людські тіла з таврами на грудях...

Шайтан... Люцифер... Носій світла... Сатана...

Зусиллям волі він викинув із голови ці диявольські образи. Усе це — ретельно спланований терористичний акт, нагадав він собі, чіпляючись за дійсність. Навмисне створений хаос. Йому пригадався семінар. у Редкліффському інституті перспективних досліджень, який він відвідав, коли вивчав символіку преторіанців. Відтоді він почав сприймати тероризм по-іншому.

— Тероризм, — казав професор, — має єдину мету. Що це за мета?

— Убивати невинних людей? — припустила одна студентка.

— Ні. Убивство — тільки побічний продукт тероризму.

— Продемонструвати силу?

— Ні. Навряд чи існує слабший аргумент.

— Викликати страх?

— Правильно. Усе дуже просто: мета тероризму — сіяти страх і паніку. Страх підриває віру в інститути влади. Він ослаблює ворога зсередини... і спричиняє неспокій у масах. Запишіть це. Тероризм не є виявом люті. Тероризм — це політична зброя. Бачачи, що влада безсила, люди втрачають віру.

Утрата віри...

Чи, власне, про це тут ідеться? Цікаво, думав Ленґдон, як від-реагують християни в усьому світі, дізнавшись, що кардиналів винищують, як нікчемних собак. Якщо навіть віра священнослужителя не здатна захистити від злодіянь сатани, то на що ж сподіватися всім нам — простим смертним? Біль у голові застугонів сильніше. Ленґдонові здавалося, що він чує голоси, які переконують його кожен у своєму.

Віра тебе не врятує. Медицина і пневмоподушки — ось що тебе врятує. Бог тебе не захистить. Тебе захистить лише розум. Просвітлення. Вір у щось таке, що дає реальні результати. Скільки часу минуло відтоді, як хтось ходив по воді? Сучасні дива творить наука... комп’ютери, вакцини, космічні станції... навіть божественне чудо настання, світу. Матерія з нічого... у лабораторії. Кому потрібний Бог? Нікому! Наука — ось наш бог.

Голос убивці луною відбивався Ленґдонові в голові. Опівночі... Математична прогресія смерті... sacrifici vergini пеll’ altare di scienza.

Раптом, наче від звуку пострілу, усі голоси враз затихли.

Роберт Ленґдон зірвався на ноги, перекинувши стілець, той гучно вдарився об мармурову підлогу.

Вітторія й камерарій від несподіванки аж підскочили.

— І як я не збагнув цього раніше? — прошепотів Ленґдон, наче в якомусь трансі. — Адже це було так очевидно...

— Не збагнули чого? — запитала Вітторія.

Ленґдон повернувся до священика.

— Отче, три роки поспіль я звертався до Його Святості з проханням про доступ до архівів Ватикану. Мені відмовляли сім разів.

— Пробачте, містере Ленґдон, але зараз, здається, невідповідний момент для таких скарг.

— Я мушу потрапити туди негайно! Йдеться про чотирьох кардиналів. Можливо, мені вдасться визначити, де саме їх планують убивати.