Читати книгу - "Червоний"

Так. Здається, я вам уже всю прелюдію до своєї історії не лише пояснив, а навіть розжував. Правда, таке прохання: як писатиме — майте цю інформацію на увазі. Вона не секретна, не закрита... Просто це ми з вами ось так, між собою, можна сказати — по-товариські, за чайком говоримо. Широкому загалу це не цікаво, а вам лише інформація. Аби ви остаточно зрозуміли: саме так, на особистому, навіть такі, з дозволу сказати, воїни, як Данило Червоний, досить легко ловляться.

Годі. Краще перейдімо до конкретики, ви ж заради цього прийшли. Час у мене є, це єдине, що в пенсіонера залишилося. Тим більше, що сама історія довгенько тривала, та, якщо її ось так переповідати, вийде коротенькою.

3

Почалося все, як у таких великих операціях буває, з малесенької, незначної справи, котра навіть у нашому відомстві не проходила.

Написав якийсь житель Луцька до редакції газети «Вільний шлях» скаргу. Мовляв, приїхав до нього фронтовий друг, пішли вони в їдальню перекусити з дороги, а там бруд, свинство й хамство. Буфетниця розливає вино стаканом, який навіть не споліскує. Це в неї мірка така — на око. Явно ж недоливає на виході, краде, скурвина дочка: так і написано, я не полінувався, сам ту скаргу прочитав разом з іншими документами. Посуд теж погано миють. Коли робиш зауваження — грубіянять. Хіба заради такого ставлення до себе люди на фронтах били фашистів?

Навіть не у скарзі справа була. Фронтовики не полінувалися, зібрали з десяток підписів, а це вже не індивідуальна справа, а колективна петиція. Хоч не хоч, треба реагувати. Посилають у їдальню кореспондента, той пише замітку: скарга громадян перевірена, порушення мають місце; до всього речі працівників складені біля продуктів харчування, що є грубим порушенням санітарних норм, а поряд із посудом, де готується їжа для людей, варять свиням.

Після такого сигналу наступним етапом має бути реакція відповідних органів. У нашій країні подібні речі чітко продумані та добре працюють, за що наша система мені й подобається: ніхто не втече від відповідальності, саме з таких ниточок змотується великий клубок. Варто було копнути глибше по тій їдальні — і все, спливають на поверхню факти порушень, зловживань, розкрадань. Ви зрозумійте, що навіть тепер, коли війни, слава Богу, нема скільки років, у країні стабільність, мають місце факти розкрадання в системі громадського харчування. Скільки продуктів списується через звичайні їдальні, якщо завідувач — добренний жучок, ви, навіть працюючи в пресі, не можете собі уявити. Ну, а в повоєнний час, коли більшість продуктів за картками, талонами, — це ж яка спокуса для різного роду спритників зав’язати прямі й тісні контакти з чорним ринком!

До слова: аби персонал їдальні поводився пристойно, ставився до людей приязно і тримав би заклад у чистоті, за зябра того завідувача, Сидора Волощука, взяли б не так скоро, тут мушу визнати. Але викритий та затриманий Волощук перелякався до смерті, відкараскувався в кабінеті слідчого прокуратури лише години зо дві, для годиться, у стилі: «Нічого не робив, нічого не знаю, не винуватий!» Потім, коли йому докладно та наочно пояснили, що за подібні «художества» світить за кримінальним кодексом, Волощук раптом перепитав: що йому, мовляв, буде, якщо він допоможе органам знайти і знешкодити особливо небезпечного злочинця? Відразу не сказав, про кого мова. Торгувався, зараза, ціну собі набивав.

Зрештою, слідчий подзвонив до нас в управління, від нас прийшла людина, і невдовзі мені доповідають: якщо затриманий за розкрадання директор їдальні Волощук не бреше, то є реальний шанс взяти Данила Червоного.

Такими обіцянками не розкидаються. Я тоді відразу склепав — цей Волощук хоч і шахрай та сучий син, але точно не дурень. Повинен прекрасно розуміти, що буде, якщо в НКВД спіймають на брехні. Але звідки в якогось там директора їдальні, цілком лояльного до радянської влади — списування продуктів на усушку-утруску я не рахую, це не заважало йому бути партійним — інформація не лише про Червоного, а й про те, де і як його можна взяти? Скринька просто відчинялася: у мене в кабінеті переляканий Волощук сказав, що Червоний підтримує зв’язок із його донькою Уляною. Причому зв’язок той самий, інтимний.

Прозвучало це так: «Остап до моєї Ульки ходить, набридло вже, може, хоч ви, товариші, щось із ним зробите».

Слово за слово, з’ясувалося таке.

Уляна Волощук, або, як її називають колеги, Волощучка, працює у відділі народної освіти. Закінчила інститут у Тернополі, вступила там до комсомолу, виявила себе активісткою. Тому, коли повернулася до рідного Луцька, її відразу запросили працювати лектором. На своїй посаді дівчина, якій тільки-но двадцять два стукнуло, розвинула бурхливу діяльність. Спочатку по району з лекціями та агітаційними бригадами їздила. Потім налагодила роботу в межах області. На місці практично не сиділа, ініціативи — фонтан. Роз’яснювала по містах, а особливо по селах політику партії та уряду, про колгоспи, про вибори, про освіту... Ну, і взагалі — про все на світі.

Але коли я почув про можливий зв’язок Уляни Волощук із Червоним, навіть ще не до кінця вірячи у це, таки склав два і два. І з висоти власного досвіду роботи на Західній Україні відразу зрозумів: ширма це все. Комсомол, активність, агітація... Ідеальне прикриття для бандерівської зв’язкової! Особливо в ситуації, яку я вам окреслив. Націоналісти поступово припиняли відкриту боротьбу, ішли в глибоке підпілля, всіляко конспіруючись, у тому числі вкорінюючись у органи радянської влади. Ось звідки, між іншим, стався витік інформації про маршрут нового начальника гарнізону, переданий боївці Червоного. Навряд чи Уляна Волощук була причетна саме до цього епізоду, але раз у відділі освіти працює бандерівська зв’язкова з комсомольським квитком, нема гарантії, що таких прихованих ворогів — навіть з партійними квитками! — нема деінде.

А Волощук і далі переконував: його донька не лише зв’язкова, а й коханка Данила Червоного. Справа в тому, що живуть вони разом, у одному будинку. І Волощук не раз чув, як серед ночі до Уляни хтось приходив. Коли намагався розібратися, донька спочатку відбріхувалася — не твоє, мовляв, діло! — а потім