Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

рослинного невігластва, — всіх цих фантомів, цих личин, цих фарфарелів! А вона бере їх у свій сон, безборонна і наївна, і спить з ними, і будиться на світанку непритомна, і нічого не пам'ятає. Тому вона така тяжка тою цілою сумою забутого і така смутна, бо мусить сама-одна жити за стільки життів, за стільки відкинутих і понехаяних — бути гарною… А має на це тільки бездонний духмян черемхи, що плине одним, вічним, нескінченним струмуванням, у якому є все… Бо що ж то значить — забути? На старих історіях виросла через ніч нова зелень, м'який зелений наліт, ясне, густе пуп'янкування висипалося всіма порами рівномірною щетинкою, як чупринки хлопчиків назавтра по обстриженні. Як зазеленяється весна забуттям, як відживляють ті старі дерева солодке й невинне невігластво, як будяться вони галузками, не обтяжені пам'яттю, маючи коріння занурене в старих діяннях! Ця зелень буде ще раз їх читати, як нові, і слебезувати від початку, і від цієї зелені історії відмолодяться і почнуться ще раз, мов би вони ніколи й не відбувалися.

Стільки ненароджених діянь! О, ті жалібні хори серед коріння, ті перебалакуючі себе навзаєм балачки, ті невичерпні монологи серед нагло вибухаючих імпровізацій! Чи вистачить терплячости, аби їх вислухати? Перед найстаршою зачутою історією були інші, яких ви не чули, були безіменні попередниці, повісті без назви, величезні, бліді й монотонні епопеї, безмозкі билини, безголові тулуби, гіганти без обличчя, що залягають обрій, темні тексти під вечірні драми хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки, ніколи не написані, книжки — вічні претенденти, хибні й втрачені книжки in patribus infidelim…

* * *

Між усіма історіями, які юрмляться, не виплутані, біля коренів весни, є одна, яка вже давно перейшла на власність ночі, назавжди осіла на дні фірмаментів — вічний акомпаньямент і тло зорянистих розтворів. Через кожну весняну ніч, що б у ній не діялося, проходить та історія великими кроками понад величезний скрекіт жаб і нескінченний біг млинів. Іде той муж під зорянистим мливом, що сиплеться з жорен ночі, іде великими кроками через небо, тулячи дитятко у зборках плаща, постійно в дорозі, в неустанній мандрівці через нескінченні простори ночі. О величезна жалосте самотности, о незміренне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У тій історії час нічого вже не змінює. У кожний момент проходить вона власне через зоряні горизонти, власне минає нас великими кроками, і так уже буде завше, знову і знову, адже, раз виколіївшись із рейок часу, вона стала вже незґрунтована, бездонна, невичерпана жодним повторянням. Іде той муж і тулить дитинку в обіймах, — зумисне повторюємо цей рефрен, це жалісне мотто ночі, щоб виразити цю переміжну постійність проходження, іноді застувану плутаниною зірок, іноді зовсім невидну протягом довгих, німих інтервалів, через які провіває вічність. Далекі світи підходять зовсім близько — страхітливо яскраві, пересилають через вічність палахкі сигнали у німих, невимовних рапортах, — а він іде і без кінця заспокоює дівчинку, монотонно і без надії, безсилий супроти тамтого шепоту, тих страхітливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке формуються уста тиші, коли ніхто її не слухає…

То історія про викрадену і підмінену князівну.

XVIII

А коли пізно вночі вони тихо вертаються до розлогої вілли серед садів, до білого, низького покою, в якому стоїть довге, чорне, лискуче фортепіяно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, мов би крізь шиби оранжерії, нахиляється ціла весняна ніч — бліда і мжуча зірками, — з усіх фляконів і начинь гірко пахне черемха над холодною постелею білого ліжка, — тоді через велику і безсонну ніч біжать неспокої й наслухування, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує через розлогу й росяну, тьмами зароєну ніч, гірку від черемхи й світлисту… Ах, то та гірка черемха розширяє так бездонну ніч, і серце, знеможене від летів, забігане від щасливих гонитов, хотіло б на хвилю заснути на якійсь наповітряній границі, на якійсь найтоншій грані, але з цієї блідої ночі випросторюється без кінця все нова ніч, щораз блідіша і безплотніша, порисована в світлисті лінії й зикзаки, в спіралі зірок і блідих летів, тисячократно наколота ссавками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крови, і серце неструджене вже знов плете крізь сон, невтямне, заплутане у зорянисті і заблудливі афери, в задихані поспіхи, у місячні переполохи, забране увиш і стократне, вплетене в бліді зурочення, в закляклі, люнатичні сни і летаргічні дрожі.

Ах, усі ті викрадення і гонитви тієї ночі, зради і шепти, негри і стерничі, решітки бальконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки і вельони, що віють навздогін задиханій утечі!.. Аж урешті почерез нагле змеркнення, глуху і чорну павзу, приходить та хвилина — всі маріонетки лежать у своїх пуделках, усі фіранки засунуті і всі віддихи давно пересуджені ідуть спокійно там і сям через усю широчину цієї сцени, в той час як на заспокоєному розлогому небі світанок безгомінно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої ясні, видуті пагоди і мінарети.

XIX

Лише для уважного читальника Книги природа цієї весни стає ясною і читальною. Ті всі ранкові приготування дня, ціла його рання туалета, всі ті вагання, сумніви і тонкощі вибору — відслоняють свою суть утаємниченому в марки. Марки впроваджують у ту заплутану гру ранкової дипломатії, в ті проволіклі переговори, атмосферні лявірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів тої дев'ятої години — це видно виразно — хотіло б висипатися пістряве і плямисте Мехіко з вужем, що в'ється в дзьобі кондора, гаряче і зшерхле яскравим виприском, але в перерві блакиті, у високій зелені дерев папуга водно повторює: «Ґватемаля!», вперто, у рівних проміжках, з тою самою інтонацією, і від цього зеленого слова поволі стає черешнево, свіжо і листясто. І так поволі серед труднощів і конфліктів відбувається голосування, усталюється перебіг церемонії, перелік паради, дипломатичний протокол дня.

У травні дні були рожеві, як Єгипет. На Ринку блиск виливався з усіх меж і хвилювавсь. На небі скопичення літніх хмар клячали, склубочені, під щілинами блиску, вулканічні, обрисовані яскраво, і — Барбадос, Лябрадор, Трінідад — усе заходило у червень, мов би бачене крізь рубінові окуляри, і через ті два — три пульси, змеркнення, через те червоне затемнення крови, що вдаряла в голову, пропливала через ціле небо велика корвета Гаяни, жбухкаючи всіма вітрилами. Вона сунула здута, пирхаючи полотном, важко буксирована серед випнутих линов і крику