Читати книгу - "Сицилієць"

Саме тоді маресьяло Роккофіно наказав своїм людям лізти вгору схилами до прапора на краю скелі. В останню годину на їхній вогонь не відповідали, він був певен, що розбійники втекли через тунель і зараз спускалися горою з іншого боку до броньованого авто. Він хотів замкнути пастку. Його людям знадобилася ще година, щоб дістатися краю скелі й зірвати прапора. Марешалло Роккофіно зайшов у печеру й наказав розібрати завалу з брил, відкриваючи тунель. Він відправив своїх людей далі цим кам’яним коридором до іншого боку гори, на зустріч із бронемашиною. І був ошелешений звісткою про те, що здобич утекла від нього. Роккофіно розділив своїх людей на дрібні пошукові й розвідувальні групи, певний того, що вони виманять утікачів з їхніх нір.

Гектор Адоніс чітко виконав вказівки Ґільяно. На початку Віа Белла стояв розмальований візок: герої старовинних легенд вкривали кожен дюйм усередині та зовні. Навіть спиці коліс та обідки були розмальовані крихітними фігурками в обладунках так, що, коли колеса крутилися, створювалося таке враження, ніби люди зійшлись у герці. Голоблі теж були розмальовані яскравими червоними завитками зі срібними крапками.

Візок був схожий на чоловіка, тіло якого повністю вкрите татуюваннями. Між голоблями стояв сонний білий мул. Ґільяно застрибнув на порожнє місце візника, зазирнув усередину візка. Там було повно велетенських глеків із вином у бамбукових кошиках. Їх було принаймні двадцять. Ґільяно опустив свого дробовика серед глеків і зиркнув у напрямку гір: не було видно нічого, крім прапора, який усе ще майорів. Він усміхнувся до Пішотти:

— Усе на місці. Піди потанцюй тепер.

Пішотта відсалютував йому серйозно, утім жартівливо, застібнув куртку над пістолетом і пішов до воріт до бараків Беллампо. Дорогою глянув на дорогу до Кастелламаре, щоб переконатися, що броньоване авто не повертається з гір.

З висоти візка Турі Ґільяно дивився, як Пішотта повільно переходить відкрите поле й ступає на кам’яну доріжку до воріт. Тоді озирнувся на Віа Белла. Він бачив рідний дім, однак перед ним нікого не було, а він так сподівався хоч краєм ока побачити матір. Перед одним із будинків сиділи чоловіки, балкон над ними кидав тінь на їхній стіл і пляшки з вином. Раптом Турі згадав про бінокль, що висів у нього на шиї, відчепив його й кинув назад до візка.

Біля воріт чатував юний карабінер, хлопчина років вісімнадцяти, не більше. Його рожеві щоки та безволосе обличчя свідчили про те, що він народився на півночі Італії; чорний однострій із білим кантом, мішкуватий та непідшитий, і військовий кептар робили його схожим на ляльку або клоуна. У юних вустах, схожих на лук Купідона, попри всі правила, стирчала цигарка. Підходячи до нього, Пішотта відчув приплив здивування й зневаги: навіть попри все те, що сталось у минулі дні, поліцай не тримав зброю напоготові.

Охоронець побачив тільки брудного селюка, що насмілився відростити елегантніші вуса, ніж заслуговував. Він грубо сказав:

— Гей ти, йолопе, що ти там робиш?

Гвинтівку наперед не перекинув. Пішотта міг би перерізати йому горло в одну мить.

Але замість того він намагався вдавати улесливого й не піддаватися бажанню посміятися з пихи цього малого.

— Якщо ваша ласка, — сказав Аспану, — я хотів би зустрітися з маресьяло. Маю дуже цінну інформацію.

— Можеш сказати мені, — мовив охоронець.

Пішотта не втримався.

— Ти теж можеш мені заплатити? — презирливо перепитав він.

Охоронець отетерів від такої зухвалості, тоді сказав зневажливо, але й насторожено:

— Я б тобі й ліри не дав, навіть якби ти сказав мені, що Ісус повернувся.

Пішотта вишкірився.

— Мої новини кращі. Я знаю, де ховається Турі Ґільяно, чоловік, що порозбивав вам носи.

— Це ж відколи сицилійці в цих проклятих краях почали допомагати законові? — підозріло спитав поліцай.

Пішотта підійшов трохи ближче.

— Я людина честолюбна, — мовив він. — Подав заяву на вступ до карабінерів, наступного місяця їду до Палермо на іспити. Хтозна, може, ми скоро будемо носити однаковий однострій.

Охоронець подивився на Пішотту тепліше, з цікавістю. Так, чимало сицилійців ішли до поліції. То був шлях подалі від бідності, дрібка влади. Ходив відомий жарт: сицилійці стають або злочинцями, або поліцаями, а шкодять однаково. Тим часом Пішотта подумки реготав від самої лиш думки про те, що міг би стати карабінером. Він був чепурун, пошив собі в Палермо шовкову сорочку. Тільки дурень може пишатися собою в цьому чорному однострої з білим кантом та сміховинним кептарем із тасьмою та жорстким дзьобом.

— Ти краще двічі подумай, — сказав йому охоронець, не бажаючи ділитися теплим місцем з усіма підряд. — Платять мало, ми б усі з голоду повмирали, якби не хабарі від контрабандистів. Та й тільки цього тижня двох із цих бараків, моїх добрих друзів, убив той клятий Ґільяно. І ще терпіти щодня зневагу від вас, селян, які навіть не скажуть, як у містечку цирульника знайти.

Пішотта радісно відповів:

— Bastinado навчить їх добрих манер. — Тоді напустив на себе довірливий вигляд, наче вони вже були братами по зброї, і спитав: — Не знайдеться цигарочки для мене?

Йому на радість мить доброї волі минула. Охоронець розлютився.

— Тобі цигарку? — перепитав він. — Чого, заради Христа, я маю ділитися цигарками із сицилійським лайном?

І він нарешті зняв із плеча гвинтівку.

На мить