Читати книгу - "Сусід"

Переступаючи через розкиданий повсюди мотлох і давлячись від нестерпного запаху, який супроводжував це дійство, я впевнено прямувала до цілі. Зробилося тихо. Мов за помахом чарівної палички, перестали скиглити діти, припинили суперечку чоловіки, вмовкли жінки. Добрий десяток пар чорнирних, як земля, очей чіпко пантрували кожен мій рух, адже я порушила негласних кордон їхньої території.

О, як добре. Зручніше вмостилася на мякому дермантинову сидінні. Як добре розслабити спину. Зловила себе на тому, що мимоволі погладжую свій живіт. За годинниково стрілкою. Не знаю чому саме за годинниковою стрілкою, але з дитинства чула, що коли в дитинки болить живіт, то його потрібно масажувати за годинниковою стрілкою і… навіть тета мого колишнього радила, аби вдався пляцок, тісто потрібно вимішувати ложкою в напрямку руху годинникової стрілки.

Наче з під землі переді мною несподівано виникло мале циганча. Мало з моїх припущень років п’ять. Коротко стрижена маленька голівка, волосся на якій неслухняною копицею стирчало в різні боки. Думаю, гребінця воно не бачило від самого народження. Великі проникливі очі, погляд яких нагадав мені щось дуже давно забуте. Якесь солодко-щемливе відчуття непоправимої втрати.

Уста складені в суворому зацепенінні, наче заріклися не видати жодної таємниці. Невеличкий зграбний носик на замурзаному, проте доволі миловидному округлому личку зі загостреними скулами, що видавали азіатське походженя. Колись темно-синя балонова курточка з двома червоно-білими пасками на задовгих рукавах. Те, що переді мною дівчинка, можна було здогадатися лише по спідничці, кольору якої вже не добрати. Під нею також завеликі спортивні штани.

Дівчинка безстрашно стояла навпроти мене і з цікавістю вивчала моє обличчя. Повільно переводила погляд з очей на брови, на чоло, ніс, уста. Раптом циганча простягло до мене малесеньку, таку ж чорну як і обличчя, ручку. Не знаю що хотіло маля: чи попросити гроші чи… погладити мій живіт, який по зрадницьки визирав з-під поли затісного пальта, але я відсахнулась від нього як від прокаженого.

Дівчинка здивовано зблиснула очима, повільно опустила руку і… зникла так само несподівано як і з’явилась. На згадку про її присутність в мене лише залишився гіркий присмак відчуття, що я її образила.

— Злякалась?

Здригнулась, бо не відразу зрозуміла звідки з’явився голос, який безпомилково відчитав мій внутрішній стан. Немолода жінка сиділа навпроти мене. Мабуть, не зауважила її тому, що не кидалась в очі ні своїм колоритним вбранням, ні особливою зовнішністю, за якою зазвичай можна розпізнати циганів. Радше була схожою на милу жіночу з елементами екстравагантності. А ще… викликала довіру.

Не одразу наважилась зізнатись. Втиснулась якомога щільніше в крісно і з острахом спостерігала що буде далі.

— Не бійся. Я ж бачу, що злякалась. Але можеш не відповідати. Проте мусиш знати, що тобі не можна боятись.

Після її слів справді відчула, що моє тіло, душа, розум, все, абсолютно все з чим мала справу досі, було наче кригою скуте страхом. Коли і як він до мене підібрався я не могла в ту мить збагнути. Але це вже не мало жлдного значення.

Важливим було те, що ким би не була ця жінка, але вона знала про мене правду. Я уважно вдивлялась в її обличчя, як всього кілька хвилин тому це робила маленька дівчинка з моїм. Зауважила, що очі в жінки не такі вже й чорні, вони радше сірі. Кольору пітьми, яка один раз зявившись, довго-довго тебе не покидає.

— Ось де ти. — Прозвучав громом над головою голос Володьки. — Я тебе по цілому автовокзалі шукаю. — Скривився, зачувши запах, який випромінювали тіла, одяг, клунки циган. — Ти що кращого місця не могла знайти? — Незадоволено продовжував бурчати.

— Вже йду. — Обізвалась я, аби припинити те брутальне втручання, яким перервав монолог таємничої жінки.

— В жодному разі не бійся… — Тихо, але доволі виразно, промовила жінка як я тільки-но стала з крісла. — Тобі не можна боятись…

— Автобус вже чекає, а ти… що вона сказала? Це до тебе? Що ти робила між циган? Гроші на місці? — Володька не приховував свого розчарування моїм вчинком.

— В мене нема грошей.

— Так. Я забув. — Стишив голос.

Розмова про гроші завжди приводила його до тями.

Море було лише на тон темнішим як небо. Неосяжне, порожнє, меланхолійне. На пляжі геть нікого. Дув теплий вітер, але своїми поривами хапав з хвиль бризги і шпурляв ними в обличчя.

Захотілось заховатись на грудях у Володьки, але він наче вимурував навколо себе неприступну стіну, яку мені більше того дня не вдалося подалати. Щось тоді, на порожньому березі підказувало, що ймовірно й не вдасться більше ніколи.

Я мов навіжена гнала від себе недобрі передчуття, всіма силами намагаючись вдавати гарний настрій. Кілька разів жбурнула пласкі камінці у воду, але вони так жодного разу не пістрибнувши, втопились на місці. Під правою ногою знайшла дірявого камінчика, курячого бога.

— Це тобі на згадку. — Простягла Володькові.

Він взяв, але якось дивно глянув на мене. Боровся, мабуть, зі спокусою чимдалі пожбурити мій подарунок чи переймався тим, що можу зійти з глузду. Що ж — з недавніх пір я також почала цим перейматись.

Уже лягаючи спати зрозуміла, що заворожувало в погляді циганчати — воно як дві краплі води було схожим на мене маленьку.

Ореста завжди була пунктуальною. Восьма година вечора. За вікнами так чорно, що здається — крім нас обох — нікого на цьому світі. Що світло від отієї жарівки над головою — єдине. Трохи моторошно. Бо як би й справді так сталось, то що б ми обидві робили?

— Ви обіцяли щось розповісти.

Аякже. Обіцяла. Мені потрібно думати про себе. Те, що на мені монаша одіж, не рятує мене від зловісних думок. Останній місяць я погано сплю. Не годна тримати облогу своїх