Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Голос перепілки 📚 - Українською

Читати книгу - "Голос перепілки"

469
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Голос перепілки" автора Марія Романівна Ткачівська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 72
Перейти на сторінку:
пані Ковальська.

– Ну, якщо воно таке, як чобіт! – зареготав Созон. Більше ніхто не сміявся.

– Слово може бути важче, ніж чобіт. – Пані Ковальська зняла окуляри й доскіпливо глянула на Созона. – Малювання скасовується. Тепер кожен напише одне слово на тему «Яким я хочу бути».

У всіх дітей очі поповзли аж на лоба.


Пані вчителька окинула оком клас і, витримавши паузу, сіла. Мартин іще ніколи не бачив її такою розгніваною. Спочатку вона глибоко дихала, а далі взяла в руки книжку, розгорнула її й довго гладила сторінку гладенькими білими пальцями. Далі її обличчя полагіднішало й зм’якло. У цю мить пані Кася здавалася Мартинові такою, наче мала б відразу після уроків потрапити до раю. Мартин розумів, що хтось мусить і в пеклі бути, тому наперед уявляв собі там себе в товаристві з Ярком і Созоном. Андруся туди не візьмуть: він уже досить на цьому світі від свого дєдя натерпівся. А ось Олекса точно відкупиться: у нього тато – мельник.

Пані Ковальська дуже любила гортати книжки. Мартин уявляв собі її в раю: вона обов’язково сидить за столом, дивиться крізь свої гарненькі окуляри й гортає сторінку за сторінкою, вряди-годи поправляючи рукою то тоненьку хусточку на шиї, то довгу сережку з якоюсь там панею, то закладене вузлом густе волосся позаду голови. Її обличчя м’яке й лагідне, а очі світяться, як сонце в шибках пані Зелінської. Та де вона в раю візьме учнів? Таких палисвітів у рай не візьмуть. Якщо пані Кася нікого не знайде, то вже хай кличе його – він готовий ради неї все життя бути учнем. Можливо, у раю так багато не задають і уроки трохи коротші? Мартин не уявляв, як пані Кася буде замовляти у святого Петра «словечко», щоб той таки відчинив перед Мартином двері. Просто так такому гайдабурі ніхто не відчинить.

Коли пані Кася вперше гортала книжки, учні оглядалися: вони думали, що вона чогось не може знайти. Своїми тоненькими пальчиками вчителька обережно дотулялася до кожної сторінки так, як пані Зелінська – до горнятка з кавою. Далі вона повільно вбирала повітря, начебто там були якість дивні парфуми. Спершу це відволікало учнів. Згодом вони швидко призвичаїлися до вдачі вчительки, бо саме в цей час можна було щось у когось списати.


Сьогодні пані Кася знову гортала книжку, переймом підводячи погляд на учнів.

– Созоне, не ходи по класі.

– Більше не буду, пані вчителько, – вигороджував себе Созон.

– Олексо, не підглядай до Мартина.

– Хіба що чистий листок спишу, – знизував плечима Олекса, дивлячись на Мартинів порожній аркуш.

Мартин таки досі чипів над зошитом і не знав, що мав написати. Його дотепер розпинала приключка з яблуком. Він справді його не цупив. Мартин ніколи не брав чужого. Не міг і не смів. Крім того однісінького разу, який добре пам’ятали Ярко із Созоном. Це було не яблуко, а хліб. Так уже траплялося, що Мартин майже щодня приходив до школи голодний: удома нічого не було. Ярко із Созоном бачили, як Мартин споглядає на Олексу, коли той наминає свій харч. В Олекси тато мельник, то в його торбі хліб – однаково, що в Мартина в печі попіл.

– В Олекси в торбі є хліб із маслом, хочеш? – під’юджував перший Созон.

– Не хочу, – відказував Мартин.

– Брешеш! – зубоскалив Ярко.

– Не брешу, – захищався Мартин.

– То зара’ на уроці лише дриґнеш з голоду, хочеш? – захлинався від нетерпіння Ярко.

– Мусиш вкрасти, – не відступав Созон.

– Вкрасти? – палахкотів на лиці Мартин.

– А ти думав, що се ми вкрадемо й тобі дамо? – аж телепався від кепкування Ярко. Він добре знав Мартинові слабкі місця.

– Але я не можу!

– Або ти можеш, або твій шлунок прилипає до хребта й ти вмираєш на уроці арифметики, – підбадьорював його Созон, чухаючи свого живота.

– Добре, – згоджувався Мартин.

Хлопці виманили Олексу на шкільне подвір’я. У Мартина дриґотіли руки й дерев’янів мозок, але буркав живіт. Ага, його піддуриш! Мартин похапки розщібнув Олексову торбу, намацав у ній хліб і тицьнув собі за пазуху. Він так прудко драпцював із класу, наче за ним півсела шкварило.

– Ну шо? – приступили до нього хлопці. – Маєш?

– Маю, – відповів Мартин.

– Давай!

Мартин добув із-за пазушини хліб і простягнув Яркові. Ярко підніс хліб до носа й солодко втягнув повітря.

– Свіжий! – констатував він, розламав на три кусники й дав один Мартинові.

То був справжній празник для Мартинового шлунка!


– Мартине, ти вже написав? – розбурхала хлопця зі спогадів пані Кася.

– Ще ні, пані вчителько, – тенькнуло від страху Мартинове серце. Лиш би ніхто не розповів пані Касі про ту халепу. Мартин глипнув у вікно. Хіба він знав, яким би він хотів бути? У нього

1 ... 39 40 41 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"