Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

— Чого ви впадаєте в крайнощі? — заспокоїв усіх Петер Майкрософт. — Можливо, хтось із наших чесних удівців сам візьме її за жінку? А гроші Еммері віддамо як віно.

З таких «чесних удівців» наймолодшим був доктор Фордміль, відомий на всі стейти тим, що оприлюднив свої висліди про причини витривалості і довшого віку жінок проти чоловіків. «Жінки довше живуть і мають краще здоров'я, бо не ховають свого тіла від сонця і повітря. Тож чоловікам варто носити прозірчасті сорочки з широко відложеним коміром, короткі рукави, штани до колін, на ногах капці або плетенки і не вживати до голови капелюхів». Сам він спробував кілька разів зайти в поважні контори в такому вбранні, та був висміяний молодиками в маринарках і при краватках.

Ще міг би пошлюбити Ізабелю Бернгард Барон, тютюновий магнат, та вже мало реагував на такі яскраві подразники.

Лишався Нік Картер, колишній детектив, що нарешті почав потроху витрачати свої трьохмільонні статки, зароблені чесною працею при пошуку бандитів. Послуги його дорожчали коли доводилося вдаватися до перевдягання, так що всі перевтілення знаменитості відбивалися на гаманцях клієнтів.

Отак старі диваки захотіли втрутитися, щоб скерувати життя Ізабелі, не запитавши в неї на те згоди.

А вона тим часом пила лимонаду з удовою по Еммері і розповідала кінову історію, чуту від когось років кілька тому. З неї виходило, що дитиною Ізабеля виховувалася у прибраної[57] матері, яка, помираючи, повідала, як до їхнього дому під'їхав уночі фіякр з молодою жінкою і поважним паном. Він тримав на руках немовля, а та жінка була як не при собі: плакала, вигукувала щось незрозумілою мовою і поривалася тікати. Добродій постукав у двері, зі сльозами на очах попросив допомоги, обіцяючи солену винагороду — двадцять тисяч долярів...

— Дитинко, і в яких краях все те відбувалося? — доброзичливо спиталася удова.

— В Нансі, неподалік Парижа...

Мері Еммері замислилася.

— А як звали вашу справжню матір?

— Генрієтта Шарель. Вона мала титул найвродливішої дівчини Нансу, — вимальовувала собі життєпис Ізабеля.

Бідний Еммері! Він, звісно, в справах об'їздив цілий світ і не був монахом, та ніяк не міг спокусити «найвродливішу дівчину» Нансу хоча б тому, що в час ймовірного зачаття позашлюбної доньки лежав закутий у гіпс після участі в кінських перегонах.

Удова посміхнулася:

— Мій чоловік мав гарний смак! Ви б не хотіли замешкати в Марімонті? Я маю для вас пропозицію, від якої просто неможливо відмовитися: ви заснуєте клуб удівців і удовиць задля створення подружжя! А я подбаю, щоб клуб «Тридцяти трьох» допоміг вам грошима. І познайомлю з пристійним мужчиною — Ніком Картером! Він хоч і колишній нишпорка, та заможний і щедрий чоловік. Буде першим вашим клієнтом!

Ізабеля відчула, що удова розставила на неї сіті, та не злякалася. Якщо вже хоче бавитися в курча і крука, то хай уявляє себе спритнішою, а вона спершу піддасться...

 об не повертатися до Львова з порожніми руками, Теодор Козобродський обійшов кільканадцять антикварних крамничок. Він придбав скриньку з листами Страдіварі: старий майстер надіслав з минулого секрет виготовлення скрипок. Якби ж професор втямив, що двоє фальшивників із Берґамо скриньки розвезли всім антикварам Європи, які не мали особливих гризот сумління, продаючи такі «ціннісні артефакти», він би обережно поводився з опалим по боках гаманцем.

Теодор забрів у темну антикварню, куди невдячні спадкоємці спродували пошуркані книги своїх учених дідів і прадідів. І тут фортуна виявила до вченого особливу ласку, підсунувши в його руки науковий вислід римського професора історії та фільольоґії Палядіно, який встановив родовід Шекспіра. Ви не повірите, але всесвітного імени поет і драматург був насправді... італійцем Мікель-Анджело Фльоро, що емігрував до Альбіону після видання збірки поезій фривольного змісту. На своїй материзні Фльоро полишив цілу китицю дітей — шлюбних і бастардів, від яких пішли вітки роду селюків Мусоліні, Корлеоне, Кокору зо та міських ошуканців Кутуньо, Челентано й Амброзіо. Лиш поет Д'Анунціо успадкував шляхетне коріння свого прапрапрапрадіда!

У Козобродського затремтіли руки, коли він перегорнув сторінку і натрапив на чітко вималюване родовідне дерево: одна з найкоротших (чи надламаних) віток належала Теодоро Козо — письменникові і перекладачеві. Професор знепритомнів.

Ми з вами не сумніваємося, що Козобродський п'ятий кіл у тині, а не рідня Шекспірові, та самому професорові те було в носі. «Теодоро Козо» — звучало вишуканим асонансом[58] у притлумлених падінням мізках Козобродського.

Більше подивований, аніж зляканий, крамар почав бризкати на потерпілого не водою, а кислим вином, набираючи його в свого рідкозубого рота. Зрошений сльозами виноградної лози, очманілий від здогадок Теодор звівся на ноги.

— Месьє, вам потрібна допомога лікаря! — прогугнявив крамар. — Тут, за рогом, практикує...

— Не турбуйтеся, добродію, — заспокоїв його Теодор, — це з радости! Чи немає у вашій крамниці перекладів Теодоро Козо?