Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

густого диму. Врешті він досяг мети. Спустив штани, сперся руками об стіну й погойдувався навсібіч. Крізь монотонний шум йому виразно чулося биття власного серця. Якийсь час Анвальдт прислухався до цього звуку. Раптом почув крик і побачив звабливе тіло Леї Фрідлендер, яке посмикувалося під стелею. Кинувся назад до зали. Йому треба було напитися, щоб видалити зі свідомості ці видіння.

— Ох, як добре, що ви тут, Herr Kriminaldirektor! Лише ви можете мені допомогти! — радісно вигукнув він, звертаючись до Мокка, який сидів за його столиком і курив товсту сигару.

— Заспокойся, Анвальдте, усе це неправда! Лея Фрідлендер жива, — сильна, поросла чорними волосками рука поплескувала його плече. — Не хвилюйся, ми розплутаємо цю справу.

Анвальдт глянув на місце, де щойно сидів Мокк. Зараз там сидів офіціант і з посмішкою дивився на нього.

— Ну й добре, що шановний пан уже прокинувся. Мені було б прикро виганяти клієнта, який дає такі чайові. Викликати шановному панові таксі або екіпаж?

Бреслау, субота 14 липня 1934 року. Восьма година ранку

Вранішнє сонце осяяло римський профіль барона фон дер Мальтена й хвилясте чорне Моккове волосся. Обоє чоловіків сиділи в саду барона й пили духмяну каву.

— Як ти доїхав?

— Спасибі, добре. Я лише трохи хвилювався, зваживши на швидкість їзди і втому твого водія.

— О, в Германна залізна витримка. Ти читав Анвальдтів рапорт?

— Так. Дуже докладний. Добре, що ти мені його відразу переслав.

— Він писав його вчора цілий день. Каже, що з перепою йому гарно працюється.

— Він що, напився? Справді?

— На жаль. В Орліха, біля театру оперети. Що ти збираєшся робити, Ебергарде? Які твої подальші плани?

— Я збираюся зайнятися Маассом і фон Кепперлінґом, — Мокк випустив хмарку диму. — Вони виведуть мене на цього турка.

— А що спільного з ним у Маасса?

— Олів’є, барон фон Кепперлінґ підкупив Маасса гарненькими розпусними псевдогімназистками мадам ле Ґеф. Анвальдт має рацію: Маасс занадто розумний, щоб не збагнути, що має справу з доньками Коринфу, та з іншого боку занадто егоїстичний, щоб цим перейматися. Це, як я розумію, тип професора Андре. Навіщо барон підкупив його? Ми про це довідаємося. А потім я притисну барона. Я впевнений, що він мені цього турка викаже. Анвальдт більше нічого не доможеться. Він замало знає Бреслау, а крім того його вже й так добряче налякали. Тепер діятиму я.

— Як ти примусиш їх заговорити?

— Прошу тебе, Олів’є... Залиш ці методи мені... А ось і Анвальдт. Добридень! Щось у вас не надто гарний вигляд. Ви що, ненароком скупалися в соляній кислоті?

— Невеличкі проблеми, — відказав Анвальдт, злегка вклонившись обом чоловікам. Мокк щиро обійняв його й промовив:

— Не хвилюйтеся. Гестапо вас більше не переслідуватиме. Я це щойно залагодив. (Атож, спритно залагодив, — подумав барон, подаючи Анвальдтові вузьку долоню. — Не хотів би я опинитися на місці цього Форстнера).

— Дякую вам, — прохрипів Анвальдт. Зазвичай третього дня після перепою фізичний біль минав, зате з’являлася сильна депресія. Так само було б і зараз, якби не одна людина — Ебергард Мокк. Вигляд цього кремезного чоловіка в бездоганно пошитому світлому костюмі подіяв на Анвальдта заспокійливо. Він винувато глянув на Мокка й уперше в житті відчув чиюсь турботу.

— Пробачте мені. Я напився. Ніщо мене не виправдовує.

— Дійсно. Ніщо вас не виправдовує. Якщо ще раз нап’єтеся, я припиню співпрацю з вами і ви поїдете до Берліна. А кримінальний радник фон Ґрапперсдорф не привітає вас там із розкритими обіймами! — Мокк суворо дивився на Анвальдта, що покірливо схилився перед ним. Раптом обійняв його за плечі. — Але ви більше не нап’єтеся. У вас просто причини не буде. Я повернувся із Цоппота й захищатиму вас. Ми разом вестимемо це розслідування. Пане бароне, дозвольте нам відкланятись, — звернувся він до барона, що споглядав усю цю сцену з певною відразою. — У нас зустріч із директором університетської бібліотеки, доктором Лео Гартнером.

Бреслау, того ж таки 14 липня 1934 року. Дев’ята година ранку

Невважаючи на ранкову пору, сонце нещадно пряжило вікна й дах «Адлера». Анвальдт керував машиною. Мокк показував дорогу й розповідав про вулиці та будівлі. Вони їхали по Крітенер Вег, — уздовж неї тяглися робітничі квартали, між якими тут і там визирали заквітчані будиночки. Проминули дорожній стовп із написом «Бреслау» й опинилися в Клечині. У густому повітрі линув солодкавий сморід цукрового заводу Лібіха. За правою шибкою промайнула нещодавно збудована євангельська церква, відокремлена невисоким парканом від схованого між деревами будинку пастора. Авто застрибало нерівною бруківкою Клеттендорфер-штрасе. Мокк замислився й припинив оповідь. Вони їхали чудовою місциною, де вілли потопали в садах.

— Ага, то це ми в Опарові? Тільки заїхали з іншого боку, так?

— Так. Але це Опоров, а не Опарів.

Анвальдт не запитував, куди йому їхати. Припаркував машину біля клубу мадам ле Ґеф. У ранковій тиші чутно було приглушені вигуки тих, хто о цій порі купався в спортивному басейні за якісь 200 метрів звідціля. Мокк не виходив. Витяг портсигар і пригостив Анвальдта цигаркою. Смугастий блакитний цигарковий папір зволожився від дотику пальців.

— Вас неабияк принизили, Герберте, — з кожним