Читати книгу - "Виконавець"

— І як же він тут жив, що, хату мав?

— Та яку там хату? Взагалі, тут кілька людей живуть з Гачилівки, то він біля них так і перебивався. Все більше в бабки однієї жив — у Прохорівни, це тут не так далеко.

— А чого ж він перебрався сюди? — запитав я. — Скільки жив у Гачилівці, вже давно усіма покинутій, і ось раптом…

Васюха знизав плечима:

— А хто його зна? Казали, що він там зовсім вже один лишився, от якось на зиму і перейшов. А ти коли тут працював? Я чогось тебе не пригадую.

— Я працював не тут, а біля Гачилівки, в складі бригади десятого РСУ, тепер уже четвертого. Електролінію ми там прокладали. До речі, дорогу зробили вже? Не знаєш часом?

— Ага, зробили… — він посміхнувся. — Наступного тисячоліття хіба що зроблять. Закинули, як неперспективну. Тепер у нас тут інші підходи починаються.

— Тепер кругом інші підходи, — сказав я. — А коли він загинув, не пам’ятаєш?

— Ну, напевно, з півроку тому, — сказав мій співрозмовник. — Хоча, якщо бути точним, ще немає. В жовтні, наприкінці. Якраз перший мороз був. Точно! Як зараз пам’ятаю — остання субота жовтня.

Дивно, остання субота жовтня. Як він так запам’ятав? Напевно, щось мав того дня. А останньої неділі листопада розпочалося зимове полювання, і я побачив пса. Рівно через місяць після смерті Мішки-шамана…

А той, з лисячим обличчям, уважно дивився на мене, намагаючись зрозуміти, що я там вираховую.

— А як же то сталося, чого він там був, у тому корівнику, під час пожежі? — запитав я.

— Як чого? — не зрозумів Васюха. — Тепло там, сіно. Ще й, напевно, мужики з колгоспу, з жалощів, скляночку налили, ось він і ліг поспати. А за той час корівник і загорівся. А чого ти розпитуєш? Тобі-то яка різниця? Згорів він — і все. Немає його.

На таке в мене була заготовлена потрібна легенда.

— Та, знаєш, — сказав я, — ми з ним мали деякі справи. Щось він обіцяв мені зробити. Ось я і гадаю — може, встиг?

— І що ж він мав зробити? — не зрозумів Васюха.

— Він казав, наче має деякі надприродні здібності, зокрема щодо передбачення погоди. Я, взагалі учений, метеоролог. Якраз цікавлюся такими питаннями, навіть наукову роботу пишу. Ось він і обіцяв зібрати мені деякі дані за десять років. Я думаю, може, що й залишилося?

Васюха недовірливо подивився на мене:

— Ти що, паря, брєдіш? Які дані? Та він алкаш був чорний! Яке передбачення? Та він, напевно, й двох слів на папері не напише…

— Ну, писати, припустімо, він умів, — заперечив я. — Це вже ти загнув. А про погоду — так я ще тоді переконався, були в нього такі здібності. І повинен був він писати для мене зошит.

Васюха покрутив пальцем біля скроні й сказав:

— Ну ти, паря, даєш… Не віриш мені — в кого хочеш запитай.

— А можна з тією Прохорівною перебалакати?

— Звичайно, — він указав на стежку. — Підеш нею. Он, бачиш, — видніється? Це в нас Гачилівський «мікрорайон». Там запитаєш.

— А сама-то Гачилівка далеко? — запитав я на прощання.

— Кілометрів з десять, — він махнув рукою, показуючи напрямок. — Тільки немає там уже ніякої Гачилівки. Тайга — і все.

— Як, тайга? Ну, позаростало кущами та бур’яном, припустимо, але ж відшукати можна? Будинки-то стоять!

— Які будинки? — Васюха похитав головою, дивуючись моїй необізнаності. — Порозвалювалося все та зогнило давно вже.

— Що, і хата Мішки-шамана?

— Кажу ж тобі — все! Кілька років тому мужики наші ходили на промисел, то один ногу поламав, якраз у тих місцях. То вони хотіли було в якійсь напіврозваленій хаті розпалити й перебути ніч та завірюху, а потім того саньми забрати. І що б ти думав — жодної хати не знайшли! Все повалилося. Роки, час… Тільки у колодязь один упав, то ще і його довелося витягати. Уяви собі — зруби порозвалювалися, а діри зяють, тільки травою позаростали. Не доведи Боже!

— Що ж, дякую за пояснення.

Я подав Васюхі руку на прощання і пішов стежкою у напрямку «мікрорайону», відчуваючи спиною хитрий та чомусь підозрілий погляд.

Прохорівна виявилася не настільки старою, як я собі уявляв. Літня жінка з повними руками, в хустці та фартусі. Характерне для тутешніх місць занадто просте обличчя, ніби Господь Бог пошкодував часу на тонкощі й конкретні риси, а виконав його загалом.

Привітавшись, я пояснив, чого прийшов, пославшись на Васюху, майже як на свого знайомого.

— Немає вже Мішки, — вона махнула рукою. — Скоро рік буде…

— Як рік, казали ж, що восени загинув, у жовтні?

— Може, й так. У мене вже пам’ять погана.

— Бабцю, а розкажіть мені про нього. Ми з ним свого часу добре зналися, — і я виклав їй ту саму легенду про нашу з ним домовленість щодо досліджень погоди.

Вона недовірливо дивилася на мене, поки я розповідав, а потім сказала;