Читати книгу - "Повзе змія"

— Отже, ви готові через упертість втратити шанс колись вийти на волю?

— Я й зараз не бачу для себе такого шансу. Незважаючи на всі ваші запевнення. І не бачив ще півгодини тому, аж до вашого приходу. Тому не дуже плакатиму, коли ви повернетеся й підете. Нічого у вас не вийде — кожен залишиться при своєму. Вийде — отримаєте свої бакси. У вас буде чудовий стимул для роботи, хіба ні?

— Добре, — Гужва відбив долонями на поверхні дипломата дріб, повторив: — Добре. Добре, добре, добре, добре… Гм… Ми передбачали подібний поворот подій. Справді, передбачали.

— І що?

— і нічого. Підготували запасні варіанти.

— Навіть так? Хіба вони можливі в цій ситуації?

— Звичайно, — тепер Гужва говорив коротко, по-діловому. — Ви категорично проти, аби я захищав вас і надав шанс отримати замість довічного ув’язнення п’ятнадцять років?

— Чому? Я категорично «за», просто не вірю в таке щасливе завершення.

— Для того, аби я почав робити якісь рухи, потрібен своєрідний аванс.

— Ви ж берете бабки не з мене…

— Правильно. Але я не можу почати роботу, поки не отримаю від вас гарантій дотримання вашої частини угоди.

— Ага, ясно. Ви хочете, щоб частину грошей я віддав вашим друзям наперед, решту — потім? Не вийде, я ж сказав. Усе лежить в одному місці.

— Богдане, я вас чудово зрозумів. Та ви повинні допомогти нам так само, як ми спробуємо допомогти вам. Гроші грішми, і це справді невелика ціна за можливість отримати свободу. Ви далі готові прийняти нашу поразку разом з вироком про довічне?

— Навряд чи є людина, готова цілувати зад судді, заслухавши такий вирок. Але я не збираюся накладати на себе руки, тому морально настроєний саме на такий вирок. Сім убивств — ви чекаєте чогось іншого?

— Чекаю. Можна спробувати довести, що вони були ненавмисні. Але це так, лише прикидки.

— Ви справді можете довести це?

— Аби я почав пробувати, потрібні хоча б якісь гарантії вашої чесності. Де сім убивств — там і восьме.

— Не пойняв…

— Пояснюю: ви повинні взяти на себе ще одне убивство. Там справа чиста, необхідна самооборона на поверхні, вбитий — мерзенна нікчемна істота, котра ганьбить рід людський. Просто з появою вбивці припинять слідство. Розрахунок простий: ви погоджуєтеся взяти це до вашої колекції трупів, я знайомлю вас із обставинами справи, зізнання пройде за моїм сценарієм. Після цього я починаю роботу з вашого захисту. У разі моєї поразки одне вбивство зовсім не обтяжить вашої провини, взагалі не зіграє для вас жодної негативної ролі. У вас і без того добрячий букет. Але, програвши процес, ніхто не отримає згаданих грошей. Якщо ж ви відмовляєтеся взяти на себе додаткове вбивство, я піднімаюся, прощаюся і більше ми не бачимося. Кожен лишиться без свого шансу. Ви втратите шанс хоч колись вийти на волю, мої друзі — шанс отримати свої гроші. Все, тепер — точно все, що я мусив вам сказати і запропонувати. Відповідь я хочу отримати тепер, бо час побачення вичерпується і, вибачте, Богдане, вдруге витрачати на зустріч і бесіду з вами дорогоцінний час я не хочу й не буду.

— Нічого собі. Значить, при будь-якому розкладі хтось спише на мене один труп…

— Спише, — погодився Гужва. — Я не приховую нічого. І використати цю інформацію проти мене, аби зміцнити свої позиції, у вас не вийде. По-перше, вам не повірять. І потім, ви самі не захочете цього робити, я ж про вас таки дещо дізнався. Повторюю, але вже востаннє: просто так, за пшик, не отримавши від праці з вами жодної користі для себе, мені не рекомендують починати роботу. Та я й сам не особливо рвуся. То як, мені йти?

Баглай на підсвідомому рівні розумів, що цей впевнений у собі сивий мужик у дорогих окулярах наперед пропонує йому авантюру. Зрозуміло, не без користі для себе.

Він, починаючи кілька днів тому давати свідчення, робив це з таким азартом, що слідчий не встигав записувати за ним, а опери — до бабці не ходити! — точно гасають містом, наче мисливські хорти, виваливши язики на плечі, навіть той капітан Глод бігає, хоч і подвиг здійснив, самого Баглая — страх сказати — затримав. Заговорив він свідомо. Адже ці козли здали його повністю, йти у глухий відказ — себе не поважати, довго він так просто не протягне, та й стомився, де ж той досвід. Ще підштовхувала його одна причина, та він навіть собі не признавався, заганяв її глибоко, не давав висунутися, не дозволяв проявитися, бо це — розірвати груди, мов той дебільний Данко, про якого вони в школі вчили, це вивернутися перед усіма рукавичкою, а дозволити собі такого він, Богдан Баглай, не мав права. Тож він знав — не розстріляють, закриють до кінця життя, і хоч як крути — виходу немає. І тут підказують хитру пролазку. Нехай накриється все одним поганим місцем, зате до самого дня суду в нього, Богдана Баглая, буде надія.

Його життя наповниться іншим змістом.

А саме це йому зараз потрібно.

Ну то як, Даня?

— Кого я хоч мушу на себе взяти?

— Його прізвище нічого вам не скаже. Пустовіт Юрій Юрійович, пенсіонер. Звичайний пенсіонер, не заслужений, без орденів та медалей. Самотній дядечко. Алкоголік.

— За що таких убивають?

— Кинувся на вас із ножем.

— Уже просто-таки на мене?

— Ну, поки що не на вас. Просто кинувся з ножем, у стані сильного алкогольного сп’яніння.

— Як ми його до мене прив’яжемо?

— То можна