Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Свідків злочину не було 📚 - Українською

Читати книгу - "Свідків злочину не було"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Свідків злочину не було" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 44
Перейти на сторінку:
невпевнено почав рибалка. — Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

— Якого числа?

— Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! — Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав — У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

— То наш працівник, — заспокоїв боцмана. — Наш. І що ви йому розповіли?

— Майже нічого, — знизав крутими плечима Кнехт. — Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

— Де відпочивали? Тут?

— Ні, он там… — махнув рукою Кнехт. — Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

— А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

— Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, — ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: — Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

— Я — Лило Микола Панасович. — Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: — Ти чого?.. А, ти, видать, не місцевий. Кнехт — моє прізвисько. Кнехт — це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… — Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

— Н-да, Миколо Панасовичу… — Я з полегшенням передихнув.

— Мотай на вус, — хитро підморгнув мені. — Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

— А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? — спитав наостанку.

— Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! — кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

— Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? — раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: — Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, — показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

— А де живе старий? — запитав.

— На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло повітря. Глипнув на годинник — двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз — взяли!..» Я впірнув у зелений тунель — платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету — там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

— Добрий день, Михайле Степановичу, — привітався.

Він повернувся — і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім — зажура. Столяр кивнув.

— Не знайшли, видать… — скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». — А мені він сьогодні приснився…

— Напевне, думали про нього.

— Думав, звичайно, у самого троє онуків, — сів на березову колодку, розмірковував: — Якщо досі не об'явився — діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися — це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… — і, не доказавши, махнув рукою.

— Ви ще довго працюватимете?

— Сьогодні до шостої години, — Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

— Радутний не спізнюється?

— Ніколи. Павло акуратист. — Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. — Через два дні їде на республіканські змагання.

— А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

— Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… — розгублено промимрив затинаючись.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. — Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і

1 ... 39 40 41 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свідків злочину не було», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Свідків злочину не було"