Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона виграла битву. Юн схоче допомогти мешканцям Землі, він визнав їх за братів.
Рибальські човни вималювались на темній воді. Ще невидиме сонце полум'яніло на сніжному шпилі Пік-дель-Тейд.
— Юне, — почула вона Марцінів голос, — чи не могли б ми поглянути, що робиться у нас?
— У нас?
— Там, на вершині, де наш будинок. А потім я хотів би ще заглянути до батьків у Мендзиздрої.
— Гаразд.
Агнешка повернулася до моря. Нарешті вона залишиться зовсім сама. Мимоволі глянула на небо, шукаючи птахів, які летять своїм одвічним шляхом понад океаном і ще й досі сподіваються здибати загиблий материк Атлантиди. Та нічого не було видно за серпанком туману, що піднімався над морем.
Відчувши легкий дотик, вона раптом зрозуміла, що чекала його весь час.
— Аю, я одержав сигнал з Атіса і мушу відлетіти.
Агнешка мовчала, не в змозі вимовити жодного слова.
— Мені важко уявити, що я повернуся на Атіс і знову бачитиму Сонце, як зірку на тлі Волосся Вероніки. Дивлячись на неї, завжди думатиму про тебе, про твоє волосся. Ніколи ні в кого не бачив такого прекрасного.
— Вона кличе тебе, — ледве вимовила Агнешка, — кличе… чекає…
— Ти кажеш про Аону? Чекає на мене, це правда. Але то байдуже. Вона сама прирекла нас на розлуку. Відмовилась летіти зі мною на Блакитну Планету. Полетів сам. І тоді ми розминулися в часі. Я вчора бачив її востаннє такою, як у день мого відліту. Коли ми зустрінемося, вона буде старша за мене на двадцять земних років. Але врешті не в тім річ. У нас немає такої старості, як у землян. Мене і Аону роз'єднав Всесвіт. Я повернуся до вас. Я потрібен тут. Мене кличе голос Землі.
Агнешка мовчала.
Це жахливо, що Юн знову летітиме сам у чорній міжзоряній безодні. Зовсім сам.
Чи долине до Юна її голос, чи знайде його під чужим сонцем, на чужій планеті?
Якщо він і повернеться, то вже не до неї.
Стануть між ними невблаганні простір і час.
— Я боюся, — мовила стиха.
— Чого ти боїшся, Аю?
Який щирий, який приязний його голос!
— Простору і часу.
— Чому, Аю? Скажи. Я хочу знати.
— Бо він роз'єднає нас, Юне.
На екрані виднілися якісь непевні тіні. Нарешті Марцін розгледів стовбури буків, що росли на верхів'ї. А біля них чорні сосни простягали в небо поламане гілля. Шукав очима будиночок. Зрадів, коли побачив, що він стоїть точнісінько такий, яким його залишили: сірий, конусуватий, мов навколишні скелі.
Вже хотів покликати Юна і просити його показати Мендзиздрої, аж раптом помітив: на горі хтось є. Якийсь парубок — його обличчя затуляв величезний солом'яний бриль — схилився над клаптиком паперу.
Мотоногий?
Так, то він. Марцін упізнав його цибаті ноги в вузеньких штанцях і сорочку з фіолетовими пагодами. Він тримав у руці карту, план, що її намалювала для Марціна Агнешка.
Тільки зараз Марцін усе збагнув. То Мотоногий підслухав їх розмови, ховаючись за деревами в ущелині. То він вештався біля станції, очікуючи нагоди викрасти карту. І коли кричав п'яний: «Я вас знайду, я вас знищу», — вже мав ту карту.
А він, Марцін, знехтував тими погрозами. Знехтував Антковою пересторогою. Приховав усе од Агнешки…
З-за пагорка показалася галаслива компанія. Та сама, що завітала тоді на станцію «Під планетою» і пожерла всі їхні запаси.
— Куди це ти нас завів? — гидливо запищала дівчина. — Тут нікого не було з часів царя Гороха.
— А це що? — Мотоногий переможно потрясав обгорткою від бурих петітів, яку витяг з-під каменя. — Це вони залишили. Завше напихались оцим печивом. І нас ним пригощали. Присягаюся, вони тут.
— Тут? — зареготала вона. — Поснідали та й пішли далі. Я вже досхочу налазилась по цих горах. Я повертаюсь!
— Всі підемо, але спершу винишпоримо верховину. На карті позначена й намальована саме вона. Ось гляньте, там Ветлінська галява, а тут річка…
Вони заходились завзято шукати — розгрібали траву, зазирали під звисаюче гілля дерев. Один з молодиків бігав од скелі до скелі, стукав по них ножем і кричав: «Тут перевірено, і тут, і тут».
Вдарив ножем по стіні будиночка. Ніж одскочив. На сірій поверхні не лишилося жодної подряпини. Всі з'юрмились біля дивної скелі, кидали в неї камінням, ножами.
Марцін заніміло дивився на це, далі мимоволі позадкував, угледівши, що Мотоногий дістав сірники.
В коридорі він налетів на Юна з Агнешкою. Вони швидко бігли до нього.
— Рятуйте! — зарепетував Марцін. — Юне, рятуй!
Пекучі сльози текли по Марці новому обличчю. Він ніколи не плакав з болю чи з печалі, а зараз ридання трусило його, мов малу дитину. Все загинуло через його дурість. Юн полетить на свою планету, розгнівавшись на мешканців Землі. Не зустрінеться з вченими й політиками.
— Марціне, — м'які руки обняли його, — Марціне, не плач.
— Агнешко! То все через мене. Треба ж мені було так недоладно скористатися Плутарховими порадами. І наймудріші мислі не допоможуть тому, в кого нема клепки в голові.
— Заспокойся, Марціне. Не так уже й легко сказати щось до ладу і вчасно, щоб тебе зрозуміли.
— Але Юн…
— Юн повернеться. Ти ж чув — він визнав Землю за свою вітчизну. Зараз змушений полетіти на Атіс, його кличуть. Але він вернеться.
— Коли?
— Невдовзі. За двадцять з лишком років. В житті планети це одна хвилина…
— В житті планети!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блакитна планета, Марія Канн», після закриття браузера.