Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

- Нічого не розумію,- пробурмотів він.- Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше,- ну майже все.

Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.

- Я винен вам за місяць,- сказав він агентові в прокатному пункті.- Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Поромом він переїхав до Сан-Франціско і пішов у посередницьке бюро по найму.

- Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну,- звернувся він до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як от, бува, декотрі робітники, що мають нахил до гарної одежі. Службовець заперечливо похитав йому головою.

- Невже нікого нема? - запитав прибулець.- Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.

Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, глянувши в свою чергу на його одутле, безбарвне лице, пристойне, хоч і нездорове, одразу впізнав сліди нічної гулянки.

- Шукаєте роботи? - спитав незнайомець.- А що вмієте робити?

- Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все,- відповів Мартін.

Незнайомець кивнув.

- Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.

- Таке не для мене,- Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: - Я тільки просту білизну вмію прати,- навчився на морі.

Джо Доусон на хвилину задумався.

- То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене?

Мартін і собі кивнув головою.

- Це маленька пральня, за містом, при «Гарячих джерелах» - тобто при готелі. Робітників двоє - майстер і помічник. Я - майстер. Вам не треба буде за мене працювати, але доведеться мене слухати. Ну, то як, хочете скуштувати цієї науки?

Мартін подумав. Перспектива була спокуслива. Кілька місяців попрацювати, і він мав би час собі вчитися. А він може і працювати й учитися на совість.

- Добрі харчі й окрема кімната,- сказав ще Джо.

Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди допізна палити газ!

- Але робота пекельна,- додав Джо.

Мартін погладив свої випнуті м’язи.

- Мені до роботи не звикати.

- Тоді гаразд,- сказав Джо і взявся за голову.- Тьху, чорт. І досі в очах темніє. Ледь бачу. Вчора геть усі гроші пропив... Геть до решти. Умови, значить, такі: платня на двох - сто доларів, харчі й помешкання. Я одержував досі шістдесят, а мій помічник сорок. Але він знався на роботі. Ти ж зовсім зелений. Попервах мені доведеться багато робити за тебе. Тож ти почнеш з тридцяти, а там дійдеш до сорока. Я не обдурю. Як тільки почнеш виконувати всю свою роботу - одержуватимеш сорок.

- Згода,- сказав Мартін і простяг Джо руку.- А як з авансом на проїзд та інші витрати?

- Усе просадив,- сумно відповів Джо, знов беручися за голову.- Тільки й лишилося, що квиток назад.

- Зате в мене нічого не лишиться, як заплачу за житло.

- А ти плюнь і не плати,- порадив Джо.

- Ні, не можу. Я винен рідній сестрі.

Джо протяжно свиснув і глибокодумно зморщив лоба.

- У мене ще є трохи, щоб хильнути,- мовив він.- Ходім, може, щось і вимудруємо.

Мартін відмовився.

- Водичкою перебуваєшся?

Мартін кивнув головою, і Джо жалібно озвався:

- От якби й мені так, але ніяк не можу. Коли цілий тиждень гаруєш, як проклятий, мимоволі нап’єшся. Якби не пив, то давно б уже перетяв собі горло або готель підпалив. Але я радий, що ти сидиш на воді. Так і надалі.

Мартін бачив, яка величезна прірва лежить між ним і цим чоловіком,- прірва, що її утворили книжки,- але йому неважко було перейти на той бік. Усе життя він прожив серед трудящого люду, і товариськість стала його другою натурою. Питання про переїзд, надсильне для важкої голови Джо, він розв’язав сам. Свою валізу він пошле до «Гарячих джерел» багажем по квитку Джо, а для себе має велосипед. Туди сімдесят миль. Тож він поїде в неділю, а в понеділок уранці стане до роботи. А поки що піде додому і спакується. Прощатися йому було ні з ким. Рут і вся її родина виїхали на літо до Сієрри, на озеро Тахо.

До «Гарячих джерел» Мартін прибув у неділю ввечері, стомлений і закурений. Джо бурхливо висловив свою радість. Обгорнувши собі голову мокрим рушником, він працював цілий день.

- Шмат білизни лишився ще з минулого тижня, коли я ото їздив по тебе,- пояснив він.- Твій багаж прибув справно, стоїть у тебе в кімнаті. Та й важке ж, хай йому біс! Що там у тебе таке? Бруски золота, чи що?

Джо сидів на ліжку і дивився, як Мартін розпаковує валізу. Це, власне, була не валіза, а ящик з-під продуктів, що за нього містер Хігінботем здер з Мартіна півдолара. Приладнавши до ящика дві мотузяні ручки, Мартін перетворив його у щось схоже на валізу. Витріщивши очі, Джо дивився, як після кількох пар білизни й сорочок Мартін почав виймати із скрині книжку за книжкою.

- І то так книжки аж до споду? - спитав він.

Мартін кивнув головою і взявся розставляти книжки на кухонному столі, що правив за умивальник.

- Ну й ну! - вихопилось у Джо. Потім він помовчав трохи, очевидно, якусь думку зважуючи, і нарешті сказав: - Слухай, а до дівчат ти... дуже охочий?

- Ні,- відповів Мартін.- Поки не брався за книжки, то бувало. А тепер нема часу.

- Ну, тут не