Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

- Ой ли­шеч­ко! Ви­ко­ло­ла прок­ля­та змi­юка ме­нi око! - зап­ла­ка­ла Кай­да­ши­ха i вхо­пи­лась за пра­ве око.

В неї з ока по­тек­ла кров. Лав­рiн та Ме­лаш­ка по­ба­чи­ли кров i роз­лю­ту­ва­лись. Во­ни ки­ну­лись обо­ро­нять ма­тiр. Лав­рiн пхнув Мот­рю. Мот­ря да­ла стор­ча­ка на ла­ву. Кар­по ки­нув­ся обо­ро­ня­ти Мот­рю i пхнув Лав­рi­на. Лав­рiн уда­рив­ся об мис­ник. Три по­лу­мис­ки, за­хи­ще­нi Лав­рi­ном од наг­лої смер­тi, по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

- Одривай, Кар­пе, ха­ту, бо я те­бе по­ки­ну з твоєю прок­ля­тою ма­тiр'ю, з твоїм iро­до­вим код­лом! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- У во­лость її, роз­би­ша­ку! В тюр­му її! Од­ри­вай, Лав­рi­не, їх ха­ту, бо я са­ма по­лi­зу та бу­ду зри­ва­ти ку­ли­ки.

Лаврiн i справ­дi роз­лю­ту­вав­ся. Вiн ухо­пив дра­би­ну, прис­та­вив до стрi­хи, вис­ко­чив на пок­рiв­лю й по­чав зри­ва­ти ку­ли­ки з Кар­по­вої ха­ти. Ку­ли­ки си­па­лись на зем­лю. На ха­тi заб­ли­ща­ли крок­ви й ла­ти, на­че су­хi реб­ра. Тим ча­сом Кай­да­ши­ха зу­мис­не роз­ма­за­ла кров по всьому ви­ду, за­ма­за­ла в кров па­зу­ху, по­вис­ми­ку­ва­ла з-пiд очiп­ка во­лос­ся та й по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка, а по­тiм у во­лость i на­ро­би­ла там гвал­ту.

- Ой бо­же мiй! Дзво­нiть в усi дзво­ни! Кар­по з Мот­рею вби­ли Лав­рi­на, вби­ли Ме­лаш­ку, вби­ли й ме­не! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує! - кри­ча­ла не своїм го­ло­сом Кай­да­ши­ха в во­лос­тi. - Скли­кай­те гро­ма­ду та за­раз, за­раз!

Волосний i пи­сар, по­ба­чив­ши пок­ри­вав­ле­ну Кай­да­ши­ху, по­ля­ка­лись i по­бiг­ли до Кай­да­шен­кiв. За ни­ми бiг­ла Кай­да­ши­ха та га­ла­су­ва­ла на все се­ло. Во­лос­ний з пи­са­рем при­бiг­ла в двiр i вгля­дi­ли жи­во­го Лав­рi­на. кот­рий си­дiв на ха­тi та зри­вав ку­ли­ки. З ха­ти ви­бiг­ла Ме­лаш­ка, здо­ро­ва й жи­ва, а за нею Мот­ря.

- Рятуйте ме­не! - го­ло­си­ла Мот­ря. - Як ме­не знай­дуть за­ру­ба­ну со­ки­рою, то не­хай уся гро­ма­да знає, що ме­не за­ру­ба­ла свек­ру­ха! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує!

- Чого це ти, на­вiс­на, кри­чиш? - спи­тав го­ло­ва. - Ад­же ж ти жи­ва.

- Рятуйте ме­не, во­на ме­не вже вби­ла! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи що? - ска­зав пи­сар. - Бi­гає по дво­рi й кри­чить, що її вже вби­ли. Що тут у вас скоїлось?

- Ось що скоїлось! - ткну­ла пальцем на око Кай­да­ши­ха.

- А ти що ро­биш ото на ха­тi? - гук­нув го­ло­ва до Лав­рi­на. За­раз ме­нi злазь та да­вай од­вiт пе­ред на­ми.

- Не злi­зу, до­ки не одiр­ву Кар­по­вої ха­ти, - го­во­рив Лав­рiн i швир­го­нув ку­ли­ком во­лос­но­му на го­ло­ву.

- Якого ти не­чис­то­го ки­даєшся ку­ли­ка­ми? За­раз ме­нi злазь, а то я по­лi­зу та сам те­бе стяг­ну, та всип­лю то­бi сот­ню рi­зок, - кри­чав во­лос­ний.

Лаврiн тро­хи про­хо­лов, зiр­вав­ши пiв­сот­нi ку­ли­кiв, i злiз до­до­лу. Во­лос­ний з пи­са­рем пiш­ли в ха­ту: в Лав­рi­но­вiй i в Кар­по­вiй ха­тi ва­ля­лись ку­па­ми че­реп­ки.

З ха­ти по­ви­бi­га­ли дi­ти, вгля­дi­ли страш­не зак­ри­вав­ле­не ба­би­не ли­це й пiд­ня­ли гвалт. Со­ба­ки гав­ка­ли на пи­са­ря та на го­ло­ву, аж скиг­ли­ли. З се­ла по­ча­ли збi­га­тись лю­ди. Во­лос­ний з пи­са­рем та з кiлько­ма гро­ма­дя­на­ми по­ве­ли в во­лость Кай­да­шен­кiв, їх жi­нок та Кай­да­ши­ху. Во­ни на­си­лу розп­лу­та­ли їх спра­ву i при­су­ди­ли Кар­по­вi одiр­ва­ти ха­ту й пос­та­ви­ти ок­ро­ми на своєму го­ро­дi, бо Лав­рiн, як мен­ший син, мав пра­во зос­таться в батько­вiй ха­тi i за те був по­ви­нен до­дер­жать ма­тiр до смер­тi. Гро­ма­да при­су­ди­ла роз­дi­ли­ти грунт мiж Кай­да­шен­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Волосний та­ки по­са­див Мот­рю за ба­би­не око в хо­лод­ну на два днi.

Пiсля та­кої ко­лот­не­чi ста­ра Кай­да­ши­ха зас­лаб­ла. В неї наг­на­ло око, як ку­ря­че яй­це. Око стух­ло, але од то­го ча­су во­на ос­лiп­ла на пра­ве око.

- Господи! Од чо­го це в нас по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча в сiм'ї? - ка­за­ла Кай­да­ши­ха. - Це во­но не дур­но: це, ма­буть, май­ст­ри зак­ла­да­ли ха­ту не на смерть, а на ко­лот­не­чу.

Кайдашиха на­ду­ма­лась пi­ти до свя­ще­ни­ка й про­си­ти йо­го, щоб вiн ос­вя­тив ха­ти. Не ска­зав­ши нi­чо­го Лав­рi­но­вi й Кар­по­вi, щоб во­ни ча­сом то­му не спро­ти­ви­лись, Кай­да­ши­ха по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка й поп­ро­си­ла йо­го ос­вя­тить ха­ти.

Наступав храм в се­ми­горськiй церк­вi, i мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли ма­за­ти ха­ти. Мот­ря як­раз то­го дня по­лiз­ла в пiч, щоб її ви­ма­зать.

Кайдашиха прий­шла до­до­му з свя­ще­ни­ком, з ни­ми прий­шов i дяк з па­ла­ма­рем.

Священик пок­ро­пив свя­че­ною во­дою ха­ту й сi­ни. Кай­да­ши­ха про­си­ла йо­го пос­вя­тить i Кар­по­ву ха­ту: їй усе-та­ки шко­да бу­ло си­на.

Кайдашиха од­чи­ни­ла две­рi в Кар­по­ву ха­ту, а там з при­пiч­ка те­лi­па­лись но­ги п'ята­ми до­го­ри, пальця­ми вниз. Товс­тi лит­ки стри­мi­ли, на­че двi де­ре­ви­ни. В пе­чi ле­жа­ла Мот­ря.

Священик пок­ро­пив Кар­по­ву ха­ту.

- Нащо ви, ма­мо, свя­ти­те мою ха­ту? Хi­ба я вас про­сив, чи що? - ска­зав ма­те­рi Кар­по.

- На те, щоб твоя жiн­ка не би­ла горш­кiв та не ви­би­ва­ла очей, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - На­шу ха­ту май­ст­ри зак­ла­да­ли на твою Мот­рю.

- То свя­тiть, ма­мо, пер­ше се­бе, бо й ви не без­вин­нi: на­би­ли горш­кiв уд­вох з Ме­лаш­кою бiльше од Мот­рi, - ска­зав Кар­по.

- Не жар­туй, си­ну! Ти ще мо­ло­дий. Пам'ятай: у те­бе дi­ти, в те­бе ху­до­ба.Гля­ди, ли­шень…

- Та вже свя­тiть не свя­тiть мою ха­ту, а я її одiр­ву та й не бу­ду зак­ла­дать на ко­лот­не­чу, - ска­зав Кар­по i зраз за­хо­див­ся од­ри­ва­ти ха­ту та ста­вить на своєму грун­тi.

Двiр був не­ве­ли­кий, а як йо­го роз­дi­ли­ти, то оче­ви­дяч­ки обид­вi по­ло­ви­ни ста­ли ще мен­шi. Ста­ра ха­та сто­яла на ву­ли­цю бо­ком, бо ха­ти в се­лах став­лять вiк­на­ми i две­ри­ма на пiв­день, а пiв­день при­па­дав не на ву­ли­цю. Кар­по пос­та­вив свою ха­ту не­да­леч­ко од Лав­рi­но­вої. Во­на сто­яла до Лав­рi­но­вих две­рей зад­вiр­ком.

Мотря на­ма­га­лась, щоб Кар­по за­го­ро­див та­кий тин, щоб i пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­лi­та­ла. Кар­по му­сив пе­ре­го­ро­дить i двiр, i го­род.

- Отак би ти, Кар­пе, дав­но зро­бив, то бу­ли б i горш­ки цi­лi, i в твоєї ма­те­рi очi не по­ви­ла­зи­ли б, - го­во­ри­ла Мот­ря.

Перебули Кай­да­шен­ки зи­му на оп­рiч­них дво­рах, i двi сiм'ї по­ча­ли пот­ро­ху ми­ри­тись. Спер­шу по­ча­ли за­бi­га­ти з од­нiєї ха­ти в дру­гу дi­ти. Їм бай­ду­же бу­ло про батькiвську ко­лот­не­чу. За дiтьми по­ча­ли за­бi­гать один до дру­го­го батьки для своєї гос­по­дарської спра­ви: то за стру­гом, то за сверд­лом, то за со­ки­рою, - спер­шу в по­вiт­ки, а по­тiм i в ха­ти, а вже за ни­ми по­ча­ли лю­бенько че­рез тин роз­мов­ля­ти й жiн­ки. Тiльки Кай­да­ши­ха не хо­ди­ла до Мот­рi: слi­пе око на­вi­ки за­го­ро­ди­ло їй стеж­ку до неї. На Кай­да­ше­вiй дав­нiй осе­лi по­вi­яло ми­ром. Щоб не бi­га­ти кру­гом че­рез во­ро­та, Кар­по й Лав­рiн зро­би­ли в дво­рi че­рез тин пе­ре­лаз.

Мир мiж бра­та­ми по­мiц­нi­шав