Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Лангре відмітив про себе, що виявився правий – новенький "Рено" був взятий в кредит. Проте в його очах Стефан помалу ріс, комісар почав його сприймати, як напарника, як партнера.

– В академії ми з однокурсниками скидалися на добродійність, збирали кошти на лікування дітей або на життя вдовам загиблих поліцейських. Це була наша особиста ініціатива. Самій академії, здається плювати на життя людей, – Стажер похитав головою.

– Не знаю, що там академія, а тут ми допомагаємо людям і вважаємо це своїм покликанням, – твердо сказав Лангре.

– Я такий же, – трохи помітно посміхнувся Стефан.

– Як там взагалі зараз в академії? – Запитав Лангре.

– Три рази в день стройова, ходьба тільки строєм – коротше, безглузде дресирування, – знизав плечима Стажер.

– Гарних поліцейських стає все менше, – Лангре стиснув губи, – багато хто не любить свою роботу, розчаровується в ній, в собі, в людях. Мій знайомий полковник – хороша людина, відмінно ловив злочинців, але щиро любив зовсім інше – подорожі і мотоцикли. Як звільнився – перетворився на очах. Часто в поліцію йдуть по стопах батьків, династія так би мовити. Син художника хоче бути художником, а син поліцейського хоче піти в поліцію.

– Ви маєте рацію. – Погодився Стажер. – Я прийшов в поліцію за прикладом вітчима і діда. Хоча вони всіляко відмолювали, твердили щось подібне до "тільки через мій труп", але із самого початку було ясно, що моє життя пройде в погонах. Хіба може бути інакше, коли вітчим поліцейський, а дід військовий?

– Ти молодець, раз наполіг на своєму, – похвалив його Лангре.

– Я вільний в своєму виборі, – Стажер посміхнувся. – У мене немає ніяких обмежень і перешкод у житті, всі двері відкриті. Обмежує тільки діючий кредит. Мені ще п'ять років його виплачувати, але від цього нікуди не подінешся, все це дрібниці. Знаєте, я вже п'ять років зустрічаюся з дівчиною, – Стажер мрійно подивився у вікно. – І коли стикаюся з якимись труднощами, завжди дивлюся на її фото і розумію, що якщо я прожив стільки часу з цією психопаткою, то мені точно все дарма.

– Здогадуюся, чим ти її зачепив, – посміхнувся Лангре. – Всім дівчатам поголовно в чоловіках подобається дві якості.

– Бабло і тачка? – Гмикнув Стажер.

– Ні. Зухвала впевненість і відчуття стабільності. А чоловікам у свою чергу ці якості можуть дати лише влада і гроші.

– Важко не погодитися, – кивнув Стажер.

– Найголовніше в цих стосунках не створювати вигадані образи. Ось якщо любиш людину, то любиш її такою, яка вона є. Тоді і любов буде справжня.

– А у вас з дружиною, вона справжня? – Трохи соромлячись, запитав Стефан.

– Ще яка.

Після цих слів, Лангре акуратно розклав на столі фотографії тринадцяти картин загадкового художника. Звірився зі списком прізвищ і прізвиськ, що отримали картини і підписав кожну фотографію. Потім кликнув Стажера.

– Подивись уважно. Що ти бачиш?

Стажер широко розкрив очі і мимоволі перекрутив плечима. Із зображень на нього дивилися ящероподібні монстри – зафіксовані в індійському стилі, вони стояли, сиділи, піднімали вверх руки. Чимось вони були схожі на звичайних туристів, що сфотографувалися на тлі пам'яток. І від цього ставало ще жахливіше. Хоча Стажер бачив раніше кілька картин живцем, все одно вони продовжували його лякати.

– Найбільше мене приголомшує те, що картини, очевидно, були зроблені з натури, – задумливо сказав Лангре.

Обоє поліцейських схилилися над столом, уважно розглядаючи дивних істот: змієподібні, витягнуті вперед голови, далеко видатні назад потилиці, великі, вузькі очі-щілини з вертикальними зіницями. Їх тіла були покриті дрібною лускою, руки п'ятипалі і хвости… короткі, плоскі хвости рептилоїдів.

– Змієлюди. – Прошепотів Стажер. – У багатьох відданнях згадується про існування різних змієлюдей, частина яких знаходилася в союзі з сонячними богами, а інша частина розглядалася, як "натовп огидних монстрів" – крилатих, хвостатих, рогатих, лускатих драконів, що "вилазили на поверхню землі з всіх щілин", – Стефан було протягнув руку до одної із фотографій, але тут же відсмикнув, немов злякавшись.

– Тепер мало хто вірить в те, що пекло знаходиться під землею, як вважали в давнину, і що там, в "нижньому світі", живуть деякі істоти, які іноді викликають землетруси. Але дивна справа: майже три століття існує теорія про те, що наша планета порожниста в середині. Гіпотеза дожила до нашого часу, причому не тільки завдяки письменникам-фантастам, – Стажер опустився на стілець. – Було знайдено немало слідів цивілізацій, які існували задовго до нас і мали серйозні знання.

Можливо, вони мали літальні апарати, використовували електрику і навіть більше!

– Чом би й ні? – Сказав Лангре, чим дещо здивував Стажера. – Ми самі за якихось сто-двісті років освоїли всю цю техніку. Але, куди поділися всі ті цивілізації? Чому зникли?

– Якось я цікавився всім цим і вважаю, що тут може бути кілька пояснень, – Стажер трохи подався вперед на стільці. – Або вони самі себе знищили, йдучи по неправильному шляху розвитку, або на Землі і дійсно періодично відбуваються природні катаклізми, настільки серйозні, що міняється вигляд планети, зникають або з'являються моря, з'являються нові континенти, міняються полюси. Зрозуміло, що при цьому буде зруйнована всяка цивілізація і ті, хто залишаться живими, починають спочатку – з первіснообщинного устрою.

Лангре кинув ще один задумливий погляд на фотографії і несподівано схопився з крісла. Він в кілька кроків перетнув кімнату, розкрив дверцята бувалої шафи, від верху до низу заставлену книгами і теками.

– Що ви шукаєте? – Стажер напівобернувся на стільці і з подивом спостерігав за Лангре, що метушився.

Той перебирав книги, одну за іншою, відкладаючи їх убік.

– Знайшов! – Нарешті вигукнув він. Спішно сівши назад у крісло, він почав перегортати сторінки масивної енциклопедії. – Ми з тобою більше розглядали самих зміїлюдей, але не звертали уваги на те, що в них за спинами!

– За спинами? – Здивовано перепитав Стажер і знову вдивлявся у фотографії. Від тепер, після підказки комісара, побачив, що фоном служила одна і таж будівля.

– Ісаакіївський Собор, – Лангре повернув книгу, показуючи Стажерові чорно-біле зображення будови. Потім почав читати:

– Останнім часом деякі стали сумніватися, а чи справді місто Санкт-Петербург було побудовано царем Петром Першим? Багато хто почав помічати сліди деяких супер технологічних для Петрівського, та навіть і для нашого часу, методів будівництва і обробки каменю. Прибічники цієї ідеї намагаються розгадати секрети планування міста і те, що можуть означати насправді колони, сфінкси, пам'ятники. Хто ж правий? Офіційні історики або альтернативні? А може ніхто з них? – Лангре перегорнув сторінку.

– Але одно відомо точно – історія