Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

— Все гаразд, все гаразд, — мовила Мора. — Швидка вже близько.

О’Доннел затремтіла, кінцівки судомно здригалися. Але очі були притомні, зосереджені на Морі. «Чи бачить вона це в моїх очах? Те, що знаю я: вона помирає?»

Мора підвела голову, почувши далеке виття сирен.

— Ну ось, — мовив Сансоне.

— Парадні двері зачинені!

— Я спущуся й зустріну їх.

Він підвівся, і докторка Айлс чула, як гупають його кроки на сходах.

О’Доннел досі пильно дивилася на неї. Її вуста заворушилися швидше, пальці пазурами вп’ялися Морі в руку. Сирена наближалася, але цю кімнату заповнювало тільки клекотливе дихання жінки, що помирала.

— Джойс, будьте зі мною! — спонукала Мора. — Я знаю, ви витримаєте!

О’Доннел смикала її за зап’ясток сповненими паніки рухами, що загрожували відірвати Морину руку від рани. З кожним удихом з її горла розліталися яскраві краплі. Очі розширилися, наче вона побачила безодню, що розкривалася перед нею. «Ні, — промовили вуста. — Ні».

У цю мить Мора збагнула, що жінка дивиться вже не на неї, а за її спину. Тільки тоді вона почула, як рипнула підлога.

«Нападник не виходив з дому. Він досі тут. У цій кімнаті».

Вона розвернулася, щоб зустріти удар. На неї кажанячими крилами накотилася темрява, і вона впала. Вдарилась обличчям об підлогу й лежала, оглушена, з чорнотою перед очима. Але крізь дошки підлоги під щокою чула гупання кроків, що віддалялися, наче серцебиття самого будинку. Біль пульсував у голові, перетворюючись на удари, наче хтось уганяв гвіздки їй у череп.

Мора не чула останнього подиху Джойс О’Доннел.

Чиясь рука схопила її за плече. Вона замахала руками, відбиваючись у раптовому нападі паніки, наосліп цілячись у нападника.

— Моро, тихо. Моро!

Він схопив її руки, вона кілька раз слабко смикнулася. А тоді перед очима розвиднілося, і вона побачила перед собою Сансоне. Почула інші голоси, помітила металевий блиск ношів. Озирнувшись, зосередилася на двох парамедиках, які зігнулися над тілом Джойс О’Доннел.

— Пульсу немає. Дихання теж.

— Крапельниця на повну.

— Господи, ти глянь, скільки крові.

— Як там інша пані?

Парамедик глянув на докторку Айлс. Сансоне відповів:

— Начебто все гаразд. Гадаю, вона просто зомліла.

— Ні, — прошепотіла Мора. Схопила його за руку. — Він був тут.

— Що?

— Він залишався тут. У цій кімнаті!

Раптом він усвідомив її слова, відсахнувся, скочив на ноги.

— Ні… зачекайте на поліцію!

Але Сансоне вже вибіг з кімнати.

Мора спробувала сісти й похитнулася, в очах усе попливло. Коли нарешті зір прояснів, вона побачила двох парамедиків на колінах у крові Джойс О’Доннел, в оточенні обладнання й упаковок від ліків та інструментів. На осцилоскопі висвічувалась електрокардіограма.

Пряма лінія.

* * *

Джейн сіла на заднє сидіння патрульного авто поруч із Морою, зачинила двері. Один подих холоду забрав усе тепло з автівки, і докторка Айлс знову затремтіла.

— Ви точно нормально почуваєтеся? — запитала детектив. — Може, вам треба до лікарні?

— Я хочу додому, — сказала Мора. — Можна мені додому?

— Нічого більше не пригадуєте? Жодні деталі не спливають?

— Я вже сказала, обличчя я не бачила.

— Тільки чорний одяг.

— Чорне щось.

— Щось? То йдеться про людину чи про звіра?

— Усе сталося дуже швидко.

— Ентоні Сансоне носить чорне.

— То був не він. Він саме вийшов, спустився зустрічати швидку.

— Так він каже.

Обличчя Ріццолі було силуетом на тлі вогнів патрульних машин по всій вулиці. Прибув звичний конвой офіційних автівок, і тепер поміж стовпчиків у дворі тріпотіла жовта поліційна стрічка. Мора просиділа в машині так довго, що кров на її пальті встигла висохнути, і тканина стала жорстка, мов пергамент. Доведеться пальто викинути: вона більше не мала бажання його вдягати.

Мора глянула на будинок, у якому тепер світилися всі вікна.

— Коли ми прийшли, двері були зачинені. Як він сюди пробрався?

— Ознак зламу немає. Тільки розбите вікно на кухні.

— Ми мусили його розбити. Побачили кров у раковині.

— І Сансоне весь час був з вами?

— Джейн, ми були разом увесь вечір.

— За винятком того, коли він погнався за злочинцем. Каже, що нікого надворі не бачив. І коли ми пішли оглянути двір, виявилося, що він добряче попсував сніг. Зіпсував усі сліди, які могли б нам згодитися.

— Він не підозрюваний.

— Я цього й не казала.

Мора затихла, думаючи про дещо інше, сказане Джейн. «Ознак зламу немає».

— Джойс О’Доннел його впустила. — Докторка Айлс подивилася на Ріццолі. — Вона впустила вбивцю у свій дім.

— Або ж забула замкнути двері.

— Авжеж, двері вона замкнула. Була не дурна.

— Але й не остерігалась як слід. Працюючи з чудовиськами, ніколи не знаєш, хто з них піде слідом за тобою. Ці вбивства мали стосунок до неї, док. З першого ж випадку він привертає її увагу дзвінком. Друге вбивство відбувається за будинком, у якому вона вечеряє. Усе вело до цього, до головної події.

— Чого б їй упускати його до будинку?

— Може, вона гадала, що спроможна його контролювати. Подумайте, у скількох в’язницях вона бувала, скількох людей, таких як Воррен Гойт чи Амальтея Ленк, опитувала. Вона зближується з ними всіма.

Від згадки матері Мора скривилася, але промовчала.

— Вона наче циркова приборкувачка левів. Коли щодня працюєш із тваринами, починаєш думати, що все під конт­ролем. Чекаєш, що кожного разу, як ляснеш батогом, вони стрибатимуть, як хороші кошенята. Може, навіть думаєш, що вони тебе люблять. А тоді якось розвертаєшся спиною, і вони встромляють ікла тобі в шию.

— Я знаю, вона вам ніколи не подобалася, — мовила Мора. — Але якби ви були там, якби бачили її смерть… — Вона глянула на Джейн. — Вона була нажахана.

— Я не почну її любити тільки тому, що вона мертва. Тепер вона жертва, тож я зобов’язана виконати свою роботу якомога краще. Але не можу не думати, що вона сама це накликала.

У скло постукали, детектив опустила вікно. Зазирнув коп зі словами:

— Містер Сансоне хоче знати, чи ви закінчили його опитувати.

— Ні, не закінчили. Скажіть, хай зачекає.

— І судмедексперт уже збирається. Маєте ще запитання?

— Як щось буде, я його наберу.

Мора побачила у вікно, як із будинку вийшов її колега, доктор Ейб Брістол. Це він робитиме розтин О’Доннел. Якщо побачене всередині його засмутило, то він ніяк цього не показував. Зупинився на ґанку, спокійно застібнув пальто, натягнув теплі рукавиці, розмовляючи з копом. «Ейб не дивився, як вона помирає, — подумала докторка Айлс. — На його пальті не лишилось її крові».

Джейн відчинила двері автомобіля, і всередину ввірвався новий подих холоду.

— Ходімо, док, — мовила вона, вибираючись назовні. — Відвеземо вас додому.

— Моє авто лишилося на Бікон-Гілл.

— З ним розберетеся потім. У вас тут особисте таксі. — Ріццолі