Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Тітка Мері хмикнула, але обличчя її трохи пом'якшало. Раптом у коридорі з'явився Михайло Олексійович. Він почув із вітальні голоси та вийшов подивитися, хто прийшов.

— Рада? Ти повернулася? — не дивлячись на страхи дівчини, він швидким кроком підійшов до неї та обійняв. — Мері, чого ти тримаєш гостей на порозі? — чоловік простяг руку Альбрехту. – Я Михайло Богатирьов – чоловік Марії. А ви друг Ради?

Альбрехт полегшено потис його долоню. Від цього чоловіка повіяло якимось незрозумілим спокоєм. Поки він поряд, тітка не зможе сваритися з Радою.

— Альбрехт Шліман. Я її наречений. Ми заручені.

Брови Михайла Олексійовича піднялися.

— Ну, це змінює справу. Мері, йди постав чайник. Потрібно відзначити повернення племінниці.

Жінка забурчала, але розвернувшись, пішла у будинок.

— І жити ви зібралися тут...

— Ні! У родовому особняку Вольфрам! – крикнула їй услід Рада. – Тож ми не на довго.

Михайло Олексійович запросив їх увійти в будинок. Радість на його обличчі вивітрилася. Коли вони зайшли до вітальні та сіли на диван, він заговорив уже іншим тоном.

— Надіюсь, тобі є чим пояснити своє зникнення на два роки? Ми з Мері тебе шукали. Ти навіть не уявляєш, що нам довелося пережити!

— Вибачте. Я все розповім. Хоча оповідання моє буде довгим, я сподіваюсь ви мені повірите…

— Ти знаєш, що я до тебе завжди добре ставився. Не скажеш цього про твоє ставлення до мене.

— Я змінилася, Михайле Олексійовичу. Мені за ці два роки стільки довелося пережити, що іноді замислююся, як я не зійшла ще з розуму. Якби не Альбрехт, мене б тут не було.

– Я вірю. – чоловік усміхнувся. – А ось і чай. Ви вчасно приїхали. Мері купила печиво зі згущеним молоком. Твоє улюблене, Радо.

Дівчина не змогла стримати усмішки. Їй було приємно, що хтось пам'ятає про таку дрібницю.

Поставивши тацю з чашками на стіл, Марія Федотівна сіла у крісло. На якусь мить по кімнаті повіяло холодком. Михайло Олексійович зітхнув, запрошуючи Раду з Альбрехтом спробувати печиво.

На деякий час в кімнаті повисла мовчанка, доки вони пили чай. Увесь цей час Рада перебирала в голові, все, що трапилося з не за ці два роки. Вона згадала, як зустрілася з Альбрехтом біля річки, їхній перший вальс, і новину, що подорожувала з братом Великого герцога. Як вони їздили до Філанти, билися біля Рамура, Віджио, Рамб. Морл що встромляв кинджал Альбрехту в серці. Потім – Гармонія, – багато чарівних днів, проведених на гастролях.

Стільки всього сталося, що не вкладалося в голові. І це вона ще не згадала, їхню подорож по імперії. 

За десять хвилин Раді таки довелося порушити мовчання. І вона розповідала все, починаючи з моменту приїзду до особняка Вольфрам - Солонгтон,  закінчуючи поверненням у двадцяте століття.

Розповідь зайняла майже дві години, так що довелося сходити ще раз нагріти чай. Іноді щось Альбрехт додавав, іноді вони просто перекидалися швидкоплинними поглядами, поринаючи у спогади.

— Вражаюче. Я б тепер почитав книгу з історії отієї вашої Аладеї. Те, що ви розказали, це неймовірно. – після того, як вони замовкли, промовив Михайло Олексійович.

Тітка Мері закотила очі.

— Справді вражає. — буркнула вона. 

Коли Рада розказувала про матір, вона помітила інтерес в очах тітки. На жаль у неї не залишилося її фотографії, щоб показати. 

Побачивши, що тітка Мері збирається йти мити чашки. Рада пішла слідом.

— Нам треба поговорити. — дівчина зупинилася на порозі кухні.

— Чи не цим ми займалися останнім часом? — кинула на неї побіжний погляд жінка.

— Мені справді шкода, що так тоді сталося. Я не можу нічого виправити. Але зараз це вже не важливо. Я вагітна. 

Після цих слів жінка раптом завмерла, а потім поклавши чашку у рукомийник повернулася.

— Ти що? — її голос здригнувся. У ньому промайнув неприхований біль.

— Альбрехт ще не знає. Я знаю, що він хотів дітей, але через моє прокляття запевнив, що це для нього не важливо… Коли йшов за мною він не знав, що я вже вагітна. 

— Що ти хочеш? — важко зітхнувши, жінка подивилася на Раду. 

— Якщо з нами щось станеться не залишай мою дитину. Я не хочу, щоб вона також росла у дитячому будинку.

Тітка Мері кивнула.

— Не якщо, а коли… — буркнула вона. Рада почула, підібгавши губи, щоб стримати потік несподіваних сліз. — Мені шкода. Але це ціна вашої магії. За дитину не хвилюйся. Я й тебе любила, хоча ти ніколи не цінувала цього. Який у тебе термін?

Рада знизала плечима.

— Я не знаю. Після переходу між століттями по відчуттю додався місяць. Я хочу відвідати лікаря. Але не знаю куди йти. — Рада розповіла про свої побоювання.

— Так, краще на Аладеї. Не тягни з цим.

— Якщо ми вже дійшли згоди я хочу поставити у вас арку телепорту.