Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

На ранок дівчина навіть словом не примовилася про те, що його цікавило. Зібравшись з думками він вирішив ще трохи почекати. Після того, як піде гість. Тоді вона буде змушена йому усе розповісти.

Рада бачила які погляди на неї кидав Альбрехт. Вона й сама хотіла йому усе розповісти, але пообіцяла Мерліну, що дочекається його приїзду. Мерлін захотів побачити реакцію брата на цю новину. Про те, що той дуже зрадіє, він не сумнівався.

Альбрехт навіть не підозрював, що замість однієї новини на нього чекає дві.

Невеликий святковий обід вже був готовий, коли Рада почула, як дзенькнув маячок на воротах.  

— А це, мабуть, він. – сплеснула у долоні дівчина. – Ал, розклади столове приладдя, я зараз приведу гостя.

Альбрехт кивнув не розуміючи її радості.

За кілька хвилин двері знову грюкнули та почулися кроки. Не чекаючи нічого, Альбрехт підняв очі, і його наче накрило крижаною водою. Тарілка, що він досі тримав, впала з ослаблих пальців.

– Ти?!

Альбрехт відкривав та закривав рот не віривши своїм очам.

— Ну, привіт братику. Стільки років минуло, а ти не змінився. — усміхнувся у вуса Мерлін.

— Ал, Мерлін же безсмертний. Я забула про це. Три дні тому, коли я їздила у Віджио, я випадково зустрілася з ним… Пробач, що не сказала, я хотіла зробити сюрприз.

І він вийшов. Тільки дівчина не могла зрозуміти зрадів коханий чи ні.

– А ти змінився. Так і правиш Фероманськом? – якось обережно та невпевнено поцікавився Альбрехт.

– Ні. Вже давно. Зараз я живу у Віджио, викладаю заклинання у Резенфорді.

— Я піду подивлюся, як там курка у духовці. — Рада кинула погляд на братів, і поспішила залишити їх самих.

Мерлін провів її поглядом. Він зрозумів, що Альбрехт ще ні про що не знає. Він тоді пожартував, про те, що хоче побачити його реакцію на її вагітність.

— Я радий тебе бачити. — промовив чарівник.

Альбрехт нарешті відмер і на його обличчі з’явилася усмішка.

* * *

Рада стояла на балконі, вдихаючи запах квітів у саду. Зустріч проходила вдало. Мерлін з Альбрехтом зараз знаходилися у вітальні. І здається Альбрехт був щасливим.

Почувши за спиною кроки, дівчина повернулась і її тілом прокотилося тремтіння.

— Я вже почав хвилюватися. Ти вже давно пішла. — ступив на балкон другого поверху Альбрехт.

— Я захотіла подихати трохи свіжим повітрям. — зціпивши пальці у замок, дівчина нервово ковтнула слину. Зараз був найкращий момент, щоб розказати.

Ноги стали якимись ватяними. Дівчина підійшла до одного з двох плетених крісел та сіла у нього.

— Я хотіла з тобою поговорити. — голос здригнувся.

Альбрехт кивнув, підійшовши до неї. Чомусь він був впевнений про що піде розмова. І від цього йому раптом важко стало дихати.

— Я не знаю як так вийшло, але містер Клетіс тоді помилився. У мене не було викидня. — вона замовкла, втупившись у складені на колінах руки. — Три дні тому я їздила у Віджио до лікаря… — у роті утворилася немов пустеля. — При переміщені у часі щось сталося і додалося ще півтора місяця. Зараз у мене п’ятий. Я вагітна…

Промовивши це, Рада підняла очі на Альбрехта. Він стояв у декількох кроків від неї. Дівчина подавила схлип, який рвався із грудей. Альбрехт чомусь мовчав не зводячи з неї погляду.

— Пробач. Я мала сказати перед тим, як ти пішов за мною. Ти міг би передумати….

— Передумати? — здивовано повторив її останнє слово хлопець. — Чому? — він виглядав розгубленим.

— Бо моє прокляття…

Альбрехт тихо розсміявся, а по щоці ковзнула сльоза.

— Ти злякалася, що я не захочу піти з тобою? Що відмовлюся від дитини?

Рада потупилася. Саме так вона і думала. Опустившись перед нею на коліна, Альбрехт взяв її долоні у свої.

— Треба було сказати відразу. — сліз в очах стало більше. — Як же ти могла так про мене подумати? Це ж моя дитина! Я вже її дуже люблю. — хлопець торкнувся губами до кожної її долоні. — Я кохаю тебе безмежно.

Рада легко усміхнулась зустрівшись з його блискучими зеленими очима.

— У нас буде дівчинка. Це точно. Мені підтвердили у лікарні. А до цього у мене був сон. У неї будуть твої очі.

Раптом дівчина відчула легкий біль у животі, а потім охнула.

— Ал. Дай свою руку. — не чекаючи, вона схопила його долоню та  приклала до живота. — Відчуваєш?!

Альбрехт спочатку кліпаючи дивився на неї, а потім відчув поштовх під своєю долонею.

— Доню… — прошепотів він одними губами.

— Як би ти хотів її назвати? — Раду переповнювала ніжність.

Альбрехт замислився на деякий час. У нього колись були варіанти.

— Як щодо Валері? Так звали Мідну принцесу, мою далеку прабабусю. Вона була дуже мудрою та доброю жінкою.