Читати книгу - "Воно"

Та стаття натякала й на те, що Генлі такий не один — інші інвестори або ж потенційні вкладники в майбутнє Деррі могли вже підшукувати інші варіанти. Звісно, Елу Зітнеру можна було не хвилюватися, адже Бог відправив його на пенсію, коли завалився центр. А от ті, хто поділяв точку зору Генлі, зіткнулися з серйозною проблемою — як відбудувати частину міста, яка на п’ятдесят відсотків занурилася під воду?

Гадаю, що після довгого, по-упирячому живучого існування, Деррі почав умирати… наче беладона — час квітнути прийшов і пішов.

Після обіду зателефонував Біллові. З Одрою все так само.

За годину по тому я подзвонив у ще одне місце — цього разу до Річі Тозіера в Каліфорнію. Натомість дзвінок прийняв автовідповідач, і на фоні заграв «Кріденс клірвотер рівайвл»[804]. Ці бісові машини завжди збивають мене з пантелику. Я назвав своє ім’я, номер, трохи подумав і додав, що сподіваюся, зараз він знову може носити контактні лінзи. Я вже збирався покласти слухавку, коли з неї почувся голос самого Річі: «Майкі! Як життя?» У його голосі чулася радість, теплота… однак і очевидна суміш зчудування й сум’яття. То був голос людини, яку заскочили зненацька.

— Привіт, Річі, — сказав я. — Досить непогано.

— Це добре. Як там воно, ще болить?

— Трохи. Уже майже все. А от свербить скажено. Я буду збіса щасливий, коли вони врешті розпеленають мені груди. До речі, «Кріденс» мені сподобався.

Річі засміявся.

— Бляха, та то не «Кріденс», це «Рок-н-рольні дівчата» з нового альбому Фоперті. Зветься «Центрополе»[805]. Ти його зовсім не чув?

— Нє-а.

— Ти мусиш його дістати, він чудовий. Він просто такий… — його голос затих на хвильку, а тоді він договорив: — Як у старі часи.

— Я його куплю, — сказав я, і, мабуть, так і зроблю.

Мені завжди подобався Джон Фогерті. Гадаю, моєю улюбленою піснею «Кріденсів» була «Зелена ріка». «Вертайся додому, каже він. Вертайся до приходу ночі, каже він».

— А як там Білл?

— Вони з Одрою наглядають за моїм домом, поки я тут.

— Добре. Це добре, — на секунду він змовк. — Хочеш побути щось справді йобнуте, старче?

— Звісно, — сказав я, хоча й так чудово розумів, що почую.

— Ну… сидів я собі в робочому кабінеті, слухав найпопулярніші пропозиції «Сейфу»[806], гортав реклами, читав записки… Тут зібралося зо дві гори всякої всячини, і на мене чекає ще зо два місяці праці, та й то якщо не спатиму двадцять п’ять годин на добу. Я ввімкнув автовідповідач у гучний режим, щоб не пропустити важливі дзвінки. Усякі телепні хай собі патякають з Фогерті. І тобі довелося так довго чекати тому, що…

— …тому що ти спершу не мав бодай найменшого уявлення, чий то голос.

— Йсусе, точно! Звідки ти знаєш?

— Бо ми знову почали забувати. Цього разу всі ми.

— Майкі, ти певен у цьому?

— Яке було прізвище в Стена? — спитав я його.

На іншому кінці дроту запанувала мовчанка, довга мовчанка. У цій тиші я чув слабкий голос жінки, яка говорила з кимось в Омасі… або ж Рутвені, штат Арізона, або у Фліті, Мічиган. Той голос лунав так далеко, наче то космонавт, який саме вилітав у шатлі за межі сонячної системи й дякував за комусь за печиво. А тоді Річі невпевнено промовив:

— Гадаю, що Андервуд, та це ж не єврейське прізвище, так?

— Юріс.

— Юріс! — зрадів і водночас злякався Річі. — Господи, просто ненавиджу, коли слово крутиться на кінчику язика, а сказати не можеш. Коли хтось дістає гру «Навздогін за фактами»[807], я одразу кажу: «Здається, моя діарея знову повернулася, тож я краще піду додому, окей?» Та якимсь чином ти все одно пам’ятаєш, Майкі. Так само, як і раніше.

— Ні. Піддивився в записничкові.

Ще одна довга мовчанка.

— Ти не пам’ятав?

— Нє-а.

— Не гониш?

— Не жену.

— Тоді цього разу все справді скінчено, — і в його голосі виразно читалася полегкість.

— Так, гадаю, що так.

Знову запанувала міжміська тиша, розтеклася на сотні миль, що розділяли Мейн та Каліфорнію. Гадаю, ми обидва думали про те саме: так, усе скінчено, і за шість тижнів чи шість місяців ми геть забудемо одне про одного. Усе скінчено, і це коштувало нам усього лише нашої дружби та життів Стена й Едді. Я вже майже забув їх, ви це знали? Як би лячно це не звучало, я майже повністю забув Стена й Едді. На що хворів Едді — на астму чи в нього була хронічна мігрень? Хай мені чорт, не можу сказати напевне, та здається, що в нього була мігрень. Спитаю в Білла. Він знатиме.

— Ну, передавай вітання Біллові та його чарівній дружині, — сказав Річі з веселістю, яка здавалася законсервованою.

— Авжеж, Річі.

Я заплющив очі й помасував лоба. Він згадав, що Біллова дружина в Деррі… однак не її ім’я й не те, що з нею трапилося.

— Будеш у Лос-Анджелесі, у тебе є мій номер. Зберемося й гарно понямкаємо.

— Ясна річ, — я відчув, як на очі накотилися гарячі сльози. — І якщо тебе занесе в наші краї — теж маякни.

— Майкі?

— Я тут.

— Я люблю тебе, чувак.

— Навзаєм.

— Окей. Тримай палець на пульсі.

— Біп-біп, Річі.

Він розсміявся.

— Так-так-так. Встроуми того пальця собі у вухоу, Майку. Шоу то є, у своує вухоу, хлоупче.

Він поклав слухавку, і я зробив те саме. А тоді відкинувся на подушки, закрив очі й ще довго їх не розплющував.

Шеф поліції Ендрю Редімахер, який обійняв цю посаду в шістдесятих після шефа Бортона, загинув. То був химерний випадок, і я не можу не прив’язати його до того, що відбувалося в Деррі… до того, що зовсім недавно скінчилося в Деррі.

Будівля, в якій розташовується суд та поліцейський відділок, стоїть на межі з ділянкою, яка провалилася в Канал, і хоча вона вистояла, зсув ґрунту (чи повінь) певне спричинив їй ушкодження, про які ніхто не здогадувався.

Як було сказано в газеті, того вечора Редімахер затримався на роботі. Після бурі з повінню він щодня засиджувався допізна. Офіс шефа поліції вже давно перенесли з третього на п’ятий поверх, і тепер