Читати книгу - "Сірі бджоли"

Кивнув мужикам мовчки, взяв з машини пластикову каністру і у магазинчик зайшов. Там усе, як у сільських продуктових. Хліб, бакалія, холодильник зі скляними дверцятами, а у ньому на полицях масло, сир, ковбаса. За прилавком жінка кругловида у хустці. На ньому погляд зупинила. Погляд спокійний, не запитальний.

— Це ви — Надя? — вирвалося у Сергійовича незграбно.

— Надя померла, чоловік її тепер хазяїн. А я тут продавчиня.

— A-а! Вибачте, — Сергійович важко зітхнув. — А води у вас набрати можна? — підняв рукою каністру, показуючи, що на увазі має.

— Можна набрати, а можна і купити, — добродушно відповіла вона.

Узяла каністру, зникла у підсобці. А він оглянув спокійно товари на прилавку під склом, і далі, на полиці подивився, де рибні і м’ясні консерви стояли.

Мед серед товару видивлявся. Просто так, за звичкою. Ціни на баночках і банках з медом зазвичай додавали йому самовпевненості. На відміну від звичайних покупців, подобалося йому, коли з’ясовувалося, що ціна на магазинний мед вгору пішла. Проте меду він тут не побачив. Повернулася з підсобки продавчиня, обійшла прилавок, у зал вийшла і каністру з водою на підлогу перед ним поставила.

— Пити можна відразу, — кивнула на каністру. — Вода у нас артезіанська, зі свердловини.

— Дякую! — сказав Сергійович. — Дивні у вас тут мужики, — вирвалося раптом у нього і повернувся він на мить у бік вхідних дверей. — Попросив їх допомогти, а вони не хочуть! Сидять собі і пиво п’ють!

— Ці, що на зупинці? — уточнила продавчиня.

Він кивнув.

— Знайшов кого просити, — незлобно усміхнулася. — Їм би тільки пляшку горілки увечері та пива зрання. Ото і весь їх інтерес!

— А може знаєте кого, хто б допоміг? Може, хто тут по сусідству живе?

— А що треба?

— Я вулики привіз, тут, кілометрів за шість місце знайшов по той бік траси, біля лісочка. А сам їх з причепа зняти не можу. Хоча б удвох. Я б медом розрахувався.

— Меду у нас нема, — вона оглянула замислено своє хазяйство. — Пасічник є один, то він свій мед аж в Одесу возить. Там, каже, торгувати вигідніше. А якщо я тобі допоможу? Скільки меду даси?

Найменше очікував Сергійович такого повороту у розмові. Заворушив сухими губами, ніби якусь суму в умі вираховував.

— Та я вам і три кіло дам! — випалив несподівано. — І сам привезу вас, і назад відвезу! Можу до закриття магазину почекати!

— Навіщо чекати? — Жінка знизала плечима. Хустку квітчасту, на потилиці зав’язану так, щоб волосся русяве сховати, руками поправила. — Краще зараз мотнутися, поки автобус з району не прийшов. До автобуса покупців все одно не буде!

Їхали вони мовчки, і якось дивно Сергійовичу було від того, що поряд на пасажирському сидінні жінка сидить. Практично не знайома, приємна, кругловида, з очима чи то сірими, чи то сіро-блакитними. У куртці довгій, до колін, як пальто. У хустці, яку вона, перед тим, як у машину сісти, по-іншому на голову перев’язала. І перестала від цього на продавчиню бути схожа.

— А звати вас як? — спитав Сергійович невпевнено.

— Галя.

— Я — Сергій. Ми зараз швиденько впораємося. Раз-два, і назад!

Коли перший вулик з причепа удвох зняли, здивувався Сергійович її фізичній силі. Видався йому вулик пушинкою, а означало це, що головну вагу бджолиного дому із усіма його мешканцями Галя на себе взяла. Віднесли вулик метрів на двадцять від машини. Поставили на вибране Сергійовичем місце. Так само легко і решту вуликів з причепа зняли. І розставили, як шахи на дошці: три ближче до лісу, відстань між ними по два метри, а три інші від першого ряду на пару метрів попереду, тільки не рядочком один в один, а ніби між вуликами заднього ряду. Щоб усі бджоли схожий виднокіл мали. Дістав з багажника Сергійович дві літровки з медом.

— Тут якраз три кіло буде! — кивнув їй на банки. Замислено примружився. — А може, на продаж візьмете? — спитав несподівано. — У мене ще є!

— Ну, — нерішуче сказала вона і замовкла на мить. — Так, щоб і тобі добре було... Давай я тобі за мед продуктами дам! Тобі ж тут харчуватися треба?

Він кивнув.

— А по якій ціні мед рахуватимете? — спитав.

— По сімдесят гривень за кіло підійде? — запропонувала Галя.

— Ага, — погодився Сергійович. — А візьмете скільки?

— Ну для початку кілограмів десять, а далі — як піде!

Уже як повернувся вдруге із села, у центрі якого магазинчик «У Наді» стояв, наївшись хліба з ковбасою і напившись артезіанської води, пригадував Сергійович цей день, що відраховував свої останні години, із теплом і спокоєм. От і сам обмін меду на продукти потішив його. Не міг він на всю визначену за мед суму їжі вибрати. І сказала йому тоді Галя, що тепер у нього у магазині, як у банку, «кредит відкрито», тобто гроші лежать! П’ятсот шістдесят гривень, які можна у будь-який день продуктами отримати! Такий кредит — це все одно, що ключ від холодильника! Незвичне, а точніше — забуте відчуття стабільності охопило його і відігнало втому, яка вже кілька разів особливою важкістю на плечі лягала. Сидів він, все ще чуючи у голові відлуння бджолиного дзижчання! Півгодини, не менше, провів він біля вуликів, сідаючи прямо на траву, і прикипівши поглядом то до одного льотка, то до іншого, спостерігаючи, як бджоли назовні вибираються, як роздивляються, як літають потроху, одночасно заспокоюються після тривалої і болісної для них дороги, як нове своє місце розташування вивчають.

Їх дзижчання цього дня ніби змінилося, ніби трохи тихшим стало. Точно так, як серце людське після бігу стукає, як божевільне, а потім, коли той, хто біжить, зупинився та присів, удари його до нормального, не пришвидшеного ритму повертаються. Темінь з неба опустилася на Сергійовича, на вулики, на лісок. Густа і трохи волога темінь. Запалив Сергійович під залізною триногою багаттячко. Повісив на гак чайник з водою. Вирішив перед сном чаю випити.

А спати у першу після приїзду ніч у машині влаштувався. Дарма, що там, у багажнику, намет лежить. Але він іншими речами завалений. Він його завтра поставить, вранці. А цю ніч ніби у дорозі ще перебуде. Спинка сидіння у нього низько