Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

«Елементарна обережність, якщо справді йдеться про обережність», – подумав інспектор, але був надто обачний, щоб сказати це вголос.

Він замовк, ретельно добираючи слова.

– Звичайно, я не досить обізнаний у цих справах, але припустимо, – як гіпотезу, – що миш’як справді був застосований – то чи Крекенторп не врятувався лише завдяки щасливому випадку?

– Ви й справді помітили, – сказав лікар, – щось суперечне реальності й здоровому глуздові, саме цей факт і примушує мене погодитися з думкою старого Моріса, що я клею дурня. Розумієте, тут, вочевидь, не йдеться про невеличкі дози миш’яку, які підкладаються регулярно, тобто не про те, що ми називаємо класичним методом миш’якового отруєння. Крекенторп ніколи не хворів на хронічний гастрит. Тому його несподівані напади й здавалися такими малоймовірними. Оскільки вони не пояснювалися природними причинами, то складається враження, ніби отруйник щоразу помилявся з дозою – а це навряд чи можливо.

– Тобто підсипав надто мало, ви це хотіли сказати?

– Так. Але не можна забувати, що Крекенторп має дуже сильний організм, і того, що може отруїти насмерть іншого чоловіка, для нього не досить. Не треба також забувати про індивідуальну реакцію на отрути. Але є всі підстави думати, що отруйник уже випробував усі можливі дози і – якщо він не надто боязкий – далі помилитися не може. Чому ж тоді він помилився знову? Отже, – додав він, – либонь, ніякого отруйника й не було. То була моя фантазія – від самого початку й до кінця.

– Дивна проблема, – погодився з ним інспектор. – Вона справді суперечить здоровому глуздові.

ІІ

– Інспекторе Кредок!

Палкий шепіт примусив інспектора стрепенутися.

Він саме підняв руку, щоб подзвонити в парадні двері. Александер та його друг Стодарт-Вест обережно виринули з тіні.

– Ми почули ваш автомобіль і вирішили перехопити вас.

– Що ж, ходімо в дім. – Кредок знову потягся рукою до дзвінка, але Александер потяг його за рукав з енергійною наполегливістю пошукового собаки.

– Ми знайшли доказ, – видихнув він.

– Ми знайшли доказ, – луною повторив Стодарт-Вест.

«До дідька цю дівчину», – подумав Кредок із певним роздратуванням.

– Чудово, – сказав він недбалим тоном. – Ходімо в дім і подивімося на нього.

– Ні, – рішуче заперечив Александер. – Нам може хтось перешкодити. Ходімо краще в лимарню13. Ми вас проведемо.

Досить неохоче Кредок дозволив повести себе за ріг будинку й далі до скотарні. Стодарт-Вест штовхнув важкі двері, потягся вгору й увімкнув слабеньке електричне світло. Лимарня, яка колись сяяла вікторіанською чистотою й порядком, тепер правила за склад для всілякого непотребу – поламаних садових стільців, заржавілого садового інструменту, старої напіврозваленої механічної косарки, поржавілих пружинних матраців, гамаків, подертих тенісних сіток.

– Ми приходимо сюди часто, – сказав Александер. – Тут по-справжньому можна від усіх заховатися.

Тут і справді було видно деякі ознаки обжитого місця. Обшарпані матраци були складені в такий спосіб, що утворювали ніби диван, на іржавому столі стояла велика коробка шоколадного печива й бляшана коробка ірисок, поруч неї лежали кілька яблук і велика головоломка.

– Це справжній доказ, сер, – сказав Стодарт-Вест із великим ентузіазмом, очі йому блищали за скельцями окулярів. – Ми знайшли його сьогодні пополудні.

– Ми шукали його протягом кількох днів. У кущах…

– У дуплах дерев…

– У сміттєвих ящиках…

– До речі, ми знайшли там чимало цікавих речей…

– А потім ми пішли в котельню…

– Старий Гілмен тримає там великі цинкові ночви, повні списаного, непотрібного паперу…

– Бо якщо вогонь під котлом погасне…

– Він збирає туди весь папір, який носить навколо вітром…

– І коли вогонь починає гаснути…

– Він хапає кілька папірців і кидає в топку…

– Там ми його й знайшли…

– Що ви там знайшли? – урвав дует Кредок.

– Доказ. Обережніше, Стоддере, одягни рукавички.

Стодарт-Вест із поважним виглядом, у дусі найкращих традицій детективної літератури натягнув на пальці досить брудні рукавички й дістав із кишені кодаківський пакет для фотографій. З величезною обережністю він витяг із нього своїми пальцями в рукавичках грубого й пожмаканого конверта, який урочисто подав інспектору.

Обидва хлопці збуджено затамували подих.

Кредок узяв конверта з належною урочистістю. Хлопці йому подобалися, і він був готовий увійти в їхню гру.

Конверт був порожній і надірваний, без листа всередині, проте з поштовим штемпелем і адресований «Місіс Мартіні Крекенторп, 126, Елверс Кресент, 10».

– Ви бачите? – сказав Александер, стримуючи подих. – Лист доводить, що вона була тут, французька дружина дядька Едмунда, та сама, через яку тут знявся такий шарварок. Вона тут справді була й лист випав у неї з рук. Отже, скидається на те…

Стодарт-Вест перебив його:

– Скидається на те, що вбили саме її – тобто чи не думаєте ви, сер, що не хто інший, як вона, лежала в саркофазі?..

Вони стривожено чекали його відповіді.

Кредок продовжив гру.

– Можливо, дуже навіть можливо, – сказав він.

– Це важливий доказ, чи не так?

– Ви перевірите, чи немає там відбитків пальців, правда ж, сер?

– Звичайно, – відказав Кредок.

Стодарт-Вест глибоко зітхнув.

– Нам напрочуд пощастило, – сказав він. – У наш останній день.

– Останній день?

– Так, – сказав Александер. – Завтра я поїду до Стоддера, щоб провести там останні кілька днів наших вакацій. Батьки Стоддера мають дивовижний будинок – часів королеви Анни14, чи не так?

– Вільяма й Мері15, – поправив його Стодарт-Вест.

– А я чув, як твоя мати сказала…

– Моя мама – француженка. Вона нічого не тямить в англійській архітектурі.

– Але твій батько сказав…

Кредок роздивлявся конверта.

Яка розумниця Люсі Айлесберроу! Як їй пощастило підробити поштовий штемпель і марку? Він пильно придивлявся, але світло було надто слабке. Велика розвага для хлопців, безперечно, але для нього тільки зайва морока. Люсі, нехай їй грець, не подивилася на справу під цим кутом. Якби конверт був справжній, він би вимагав негайних дій. Адже…

Поруч нього розгорілася палка архітектурна дискусія. Він був глухий до неї.

– Ходімо, хлопці, – сказав він, – ходімо в дім. Ви мені дуже допомогли.

Розділ вісімнадцятий

І

Хлопці провели Кредока в дім крізь двері чорного ходу. Схоже, вони користувалися тільки цими дверима. Кухня була яскраво освітлена, і там панувала весела атмосфера. Люсі у великому білому фартуху розкачувала тісто. Прихилившись до буфета, Браєн Істлі дивився на неї поглядом вірного собаки. Однією рукою він смикав за свої довгі світлі вуса.

– Привіт, тату, – приязно промовив Александер. – Ти знову тут?

– А мені тут подобається, – сказав Браєн і додав: – Міс Айлесберроу нічого не має проти.

– О, я справді нічого не маю проти, – підтвердила Люсі. – Доброго вечора, інспекторе Кредок.

– Ви прийшли здійснювати своє розслідування на кухні? – з цікавістю запитав Браєн.

– Не зовсім так. Містер Седрік Крекенторп досі тут, чи не так?

– О, так. Седрік тут. Він вам потрібен?

– Я хочу перекинутися з ним кількома словами.

– Я піду й пошукаю, де він, – сказав Браєн. – Він міг піти до пивниці.

Він відхилився від буфета.

– Дуже вам дякую, – сказала Люсі. – Мої руки в борошні, а то я сама пішла б.

– Що ви готуєте? – з великим зацікавленням запитав Стодарт-Вест.

– Пиріг із персиками.

– Клас-но!.. – сказав Стодарт-Вест, не забувши розтягти це слово на австралійський