Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

– Поліція…

– Сер, вони вже тут. Я приїхав з ними, коли почув новину. Вони не здаються надто здивованими. Звичайно, він був божевільний, як капелюшник, але ж…

– Навіть у такому разі вам дивно, що він скоїв самогубство?

– Чесно кажучи, так. Я не міг подумати, що… ну, що Літчем Роше міг уявити собі, що без нього світові буде краще.

– Наскільки я розумію, останнім часом у нього були проблеми з грішми?

Маршалл кивнув.

– Він вирахував. Через авантюрні схеми Барлінґа.

Пуаро тихо сказав:

– Буду дуже відвертим. У вас була причина вважати, що містер Літчем Роше підозрює вас у шахрайстві з рахунками?

Маршалл кумедно збентежився й витріщився на нього. Він був такий потішний, що Пуаро аж усміхнувся.

– Капітане Маршалл, бачу, ви сильно вражені.

– Звісно, так. Сама ця ідея сміховинна.

– А! Ще одне питання. Він не підозрював, що ви хочете вкрасти в нього його прийомну доньку?

– О, то ви знаєте про мене й Ді? – він збентежено засміявся.

– Отже, це так?

Маршалл кивнув.

– Але старий нічого про це не знав. Ді не сказала б йому. Думаю, вона мала рацію. Він вибухнув би наче кошик з ракетами. Я мусив би піти з роботи, та й було б по всьому.

– Тож який був ваш план?

– Сер, скажу вам, що я навіть і не знаю. Я залишив це на Ді. Вона сказала, що все владнає. Насправді я шукав роботу. Якби знайшов, пішов би з цієї.

– І мадемуазель одружилася б із вами? Але містер Літчем Роше міг би перестати її утримувати. А я мушу сказати, мадемуазель Діана любить гроші.

Маршалл почувався некомфортно.

– Сер, я намагався би загладити перед нею цю свою провину.

У кімнату зайшов Джефрі Кін.

– Містере Пуаро, щойно приїхала поліція, і вони хочуть з вами зустрітися.

– Merci. Уже йду.

У кабінеті вже стояли кремезний інспектор і судмедексперт.

– Містере Пуаро? – запитав інспектор. – Ми чули про вас, сер. Я інспектор Рівз.

– Ви дуже люб’язні, – потискаючи руки, сказав Пуаро. – Звісно ж, моя співпраця вам не потрібна? – усміхнувся він.

– Не цього разу, сер. Тут усе гладко.

– І випадок абсолютно очевидний? – поцікавився Пуаро.

– Цілковито. Двері й вікна зачинені, ключ від дверей у кишені вбитого. Останні кілька днів він поводився дуже дивно. Немає жодних сумнівів.

– Усе досить… природно?

Лікар хмикнув.

– Щоби куля влучила в це дзеркало, він мав би сидіти, дивно схилившись. Але самогубство – це дивна справа.

– Ви знайшли кулю?

– Так, ось. – Лікар простягнув її. – Біля стіни, під дзеркалом. Пістолет належав містерові Роше. Він завжди тримав його в шухляді стола. Смію сказати, за цим усім щось приховано, але ми ніколи не дізнаємося, що саме.

Пуаро кивнув.

Тіло винесли в спальню. Поліція поїхала. Пуаро стояв біля вхідних дверей і проводжав їх поглядом. Його змусив повернутися якийсь звук. Позаду стояв Гаррі Дейлгаус.

– Друже, у вас часом немає яскравого ліхтарика? – запитав Пуаро.

– Є, зараз принесу.

Коли він приніс його, із ним була Джоан Ешбі.

– Якщо хочете, можете піти зі мною, – люб’язно сказав Пуаро.

Він вийшов з передніх дверей, повернув праворуч і зупинився перед вікном кабінету. Між ним і доріжкою було шість футів трави. Пуаро нахилився, світячи ліхтариком на траву. Він випростався й похитав головою.

– Ні, – сказав він, – не тут.

Потім він зупинився й застиг. Обабіч трави була глибока клумба. Пуаро зосередив увагу на правій частині, де росли маргаритки й жоржини. Він спрямував світло на початок клумби. На м’якому ґрунті були сліди.

– Чотири, – пробурмотів Пуаро. – Два в бік вікна, і два від нього.

– Садівник, – припустила Джоан.

– Ні, мадемуазель, ні. Ну ж бо, використовуйте очі. Це сліди від маленьких, витончених туфель на високих підборах, це жіноче взуття. Мадемуазель Діана згадувала, що була в саду. Мадемуазель, ви не знаєте, чи вона спустилася вниз раніше за вас?

Джоан похитала головою.

– Не можу пригадати. Я так поспішала, оскільки вдарив гонг, а я думала, що вже чула перший. Здається, коли проходила повз її двері, вони були відчинені, але я не впевнена. Та двері місіс Літчем Роше точно були зачинені.

– Розумію, – сказав Пуаро.

Щось у його голосі змусило Гаррі різко звести очі, але Пуаро просто ледь нахмурився сам до себе.

У дверях вони зустрілися з Діаною Клівз.

– Поліцейські пішли, – сказала вона. – Це все.

Вона глибоко зітхнула.

– Мадемуазель, можна запросити вас на кілька слів?

Вона попрямувала у вітальню, Пуаро пішов слідом за нею й зачинив двері.

– Ну? – здавалося, вона була трохи здивована.

– Мадемуазель, одне маленьке питання. Ви сьогодні були на клумбі біля кабінету?

– Так, – кивнула вона. – Близько сьомої години, а потім якраз перед вечерею.

– Не розумію, – сказав він.

– А що тут, як ви кажете, розуміти? – холодно сказала вона. – Я збирала маргаритки для столу. Я завжди ставлю квіти. Це було близько сьомої години.

– А після того?

– А, це! Насправді я заплямила сукню олійкою для волосся – ось тут, на плечі. Якраз перед тим, як спускатися вниз. Я не хотіла переодягатися. Згадала, що бачила на клумбі пізню троянду, вибігла, зірвала її й приколола до сукні. Бачите, – вона підійшла до нього й припідняла пуп’янок. Пуаро побачив жирну пляму. Вона стояла так близько до нього, що її плече майже торкалося його плеча.

– І коли це було?

– О, думаю приблизно о восьмій десять.

– Ви не пробували відчинити вікно?

– Так, хотіла. Я думала, що так швидше. Але воно було зачинене.

– Розумію. – Пуаро глибоко зітхнув і спитав: – А постріл? Де ви були, коли почули його? Ще на клумбі?

– О, ні, це було за дві чи три хвилини, якраз перед тим, як я зайшла через боковий вхід.

– Мадемуазель, ви знаєте, що це?

Він простягнув на долоні крихітний шовковий пуп’янок. Вона холодно його оглянула.

– Це схоже на пуп’янок із моєї маленької вечірньої сумочки. Де ви знайшли його?

– Це було в кишені містера Кіна, – сухо сказав Пуаро. – Мадемуазель, це ви йому дали?

– А він сказав, що я йому дала?

Пуаро посміхнувся.

– Мадемуазель, коли ви дали йому це?

– Учора ввечері.

– Мадемуазель, він попросив вас так сказати?

– Що ви маєте на увазі? – сердито запитала вона.

Але Пуаро не відповів. Він вийшов з кімнати й пішов у вітальню. Там уже були Барлінґ, Кін і Маршалл. Детектив пішов просто до них.

– Мсьє, – різко сказав він, – ходімте зі мною у кабінет.

Пройшовши в зал, звернувся до Джоан і Гаррі.

– Ви теж, прошу вас. І