Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він відкинувся на спинку стільця і подивився на Джеппа.
Обличчя інспектора і далі було невиразне.
— Вважаєте, то Джейн Вілкінсон вбила лорда Еджвера? — запитав він.
— Ну, а хіба ви так не вважаєте? Після розповіді дворецького?
— А що там із вашим парі з міс Адамс?
— Парі з міс Адамс? З Карлоттою Адамс, ви маєте на увазі? А вона який має до цього стосунок?
— Ви заперечуєте, що пропонували їй десять тисяч доларів, щоб того вечора в будинку вона видала себе за міс Джейн Вілкінсон?
Рональд витріщився.
— Запропонував їй десять тисяч доларів? Маячня. Хтось вас дурить. У мене немає десяти тисяч доларів. Що за нісенітниці? Це вона так сказала? О! До біса все, я забув, що вона померла, так?
— Так, — тихо підтвердив Пуаро. — Вона померла.
Молодик переводив погляд від одного з нас до іншого. Раніше він був дуже люб’язний. Тепер його обличчя зблідло. Його очі здавалися переляканими.
— Я не розумію всього цього, — зізнався він. — Я вам кажу правду. Я думаю, ви не вірите мені… ніхто з вас.
А потім, на мій подив, Пуаро зробив крок уперед.
— Так, — сказав він. — Я вам вірю.
Розділ двадцять другий
Дивна поведінка Еркюля Пуаро
Ми були вдома.
— Що за… — почав було я.
Пуаро зупинив мене найекстравагантнішим своїм жестом з тих, що я бачив. Обидві його руки закружляли у повітрі.
— Гастінґсе, благаю вас! Не зараз. Не зараз.
І він одразу ж схопив капелюха, накинув на голову, наче ніколи не чув про порядок і метод, і прожогом кинувся з кімнати. Коли за годину прийшов Джепп, його ще не було.
— Коротун кудись пішов? — запитав інспектор.
Я кивнув.
Гість опустився в крісло. Промокнув чоло хусточкою. День був теплий.
— Що за біс вселився в нього? — запитав він. — Капітане Гастінґс, в мене щелепа відвисла, коли він підійшов до того молодика і сказав: «Я вам вірю». Наче у романтичній мелодрамі. Не розумію, чому так.
Я зізнався, що теж цього не розумію.
— А потім він узяв і вийшов, — дивувався далі Джепп. — Він вам щось про це казав?
— Нічого, — відповів я.
— Узагалі нічого?
— Узагалі нічого. Коли я намагався поговорити з ним, він відмахнувся від мене. Я подумав, що найкраще дати йому спокій. Коли ми повернулися, я почав розпитувати його. Він замахав руками, схопив капелюха і знову кудись побіг.
Ми переглянулися. Інспектор багатозначно постукав себе по лобі.
— Напевно… — припустив він.
Цього разу я був схильний погодитися з ним. Джепп часто говорив, що Пуаро був, як він це називав, «помішаний». Але тоді він просто не зрозумів натяків Пуаро. А тут я був змушений визнати, що теж не зрозумів поведінки друга. «Помішаний» він чи ні, але в будь-якому разі він підозріло мінливий. Щойно тріумфально підтвердилася його власна версія, а він одразу від неї відвернувся.
Цього було досить, щоб збентежити і засмутити його найпалкіших прихильників. Я зневірено похитав головою.
— Він завжди був, як я це називаю, «дивним», — мовив Джепп. — Дивиться на все під своїм кутом зору — це дуже дивно. Визнаю, він свого роду геній. Але завжди кажуть, що генії дуже близько до межі і будь-якої хвилини можуть оступитися. Він завжди любив складні справи. Прості випадки для нього недостатньо хороші. Ні, справа повинна бути каламутною. Він відійшов від справжнього життя. Він грає у власну гру. Мов стара леді, що розкладає пасьянс. Якщо їй не вдається, вона шахрує. А в нього навпаки. Якщо все вдається занадто легко, він заморочує все, щоб ускладнити! Ось як я це бачу.
Я не зміг йому відповісти. Був надто схвильований і засмучений, щоб мислити ясно. Я також вважав поведінку Пуаро неприпустимою. І оскільки я дуже прив’язаний до свого дивного друга, то переживав більше, ніж показував.
Посеред похмурої тиші у кімнату увійшов «помішаний» бельгієць.
Він був, на радість мені, абсолютно спокійний.
Пуаро дуже обережно зняв капелюха, поклав його разом із ціпком на стіл і сів у своє звичне крісло.
— Мій любий Джеппе, ви тут. Я радий. Саме думав, що мушу якомога швидше з вами зустрітися.
Інспектор подивився на нього і нічого не відповів. Він бачив, що це лише початок. Чекав, щоб Пуаро все пояснив.
Це мій друг і зробив, заговоривши повільно та обережно.
— Écoutez, Джеппе. Ми не маємо рації. Ми всі не маємо рації. Це важко визнати, але ми припустилися помилки.
— Добре, — упевнено сказав той.
— Але тут не все добре. Це дуже прикро. У мене серце стискається.
— Не журіться через того молодика. Він заслуговує на все, що отримає.
— Я журюся не через нього, а через вас.
— Через мене? Не треба за мене хвилюватися.
— Але я хвилююся. Бачите, хто спрямував вас на цей шлях? Це був Еркюль Пуаро. Mais oui, я навів вас на цей слід. Я привернув вашу увагу до Карлотти Адамс, я казав вам довідатися зміст листа, який вона написала в Америку. Я вказував вам кожен крок на цьому шляху!
— У будь-якому разі я туди дістався б, — холодно відказав інспектор. — Ви трохи випередили мене, от і все.
— Cela ce peut[55]. Але це мене не втішає. Якщо ви втратите свою репутацію через те, що прислухалися до моїх ідей, я гірко звинувачуватиму себе.
Здавалося, це розвеселило Джеппа. Думаю, він вбачив у словах Пуаро не дуже щирі мотиви. Йому здалося, що чоловічок заздрить через успішне розслідування справи.
— Усе нормально, — мовив він. — Я не забуду повідомити всім, що цією справою зобов’язаний вам.
Він підморгнув мені.
— О! Річ не в цьому. — Від нетерпіння мій друг почав цокати язиком. — Я не хочу похвали. Ба більше, я вам скажу, не буде жодної похвали. Це ваше фіаско, і я, Еркюль Пуаро, став його причиною.
Раптом на обличчі Пуаро запанував вираз крайнього смутку. Інспектор голосно розсміявся. Малий бельгієць мав ображений вигляд.
— Пробачте, мсьє Пуаро. — Джепп витер очі. — Але ви мали такий вигляд,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті», після закриття браузера.
