Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Я дочекалась, поки він дістанеться до середини даху, а тоді витягла з кишеньки на поясі каністру з магнієм.

Трощити чужі оранжереї — погана річ, проте зараз вибору в мене не було.

Кинута мною каністра вдарилась об дах оранжереї прямісінько перед чоловіком, засліпила його своїм мертвотно-білим сяйвом і засипала розжареними залізними стружками. Чоловік скрикнув, заточився, намагаючись затулити обличчя руками, а скляний дах тим часом тріснув і завалився під ним. Разом з друзками скла мій переслідувач, огорнутий сріблястим димом, зник у глибині оранжереї.

Об цегляну стіну над моєю головою щось ударилось, а потім об асфальт двору брязнув ніж. Той упертий переслідувач із садка все-таки продерся крізь живопліт і зараз наближався до мене.

Скрутивши йому дулю, я пробігла дахом гаража, зіскочила на капот автомобіля, що стояв унизу, з нього — на землю і рушила далі газоном. Я бігла повз якісь будиночки й комори — часом досить-таки гарненькі, тільки от часу милуватись ними в мене не було. За кілька секунд я вже щодуху мчала порожніми вулицями Клеркенвела.

Сповільнити швидкість і трохи відсапнути я дозволила собі лише тоді, коли подолала десь із милю й остаточно загубилась серед вузеньких кривулястих провулків біля вокзалу Сент-Панкрас. Щоправда, зупинитись я не наважилась навіть тут. Лівий рукав моєї куртки просяк кров’ю, рука заніміла. Ніч випала холодна, тому зупинитись, а тим паче сісти — означало загинути від морозу й виснаження. До того ж поки ти на ногах, тобі не лізуть у голову зайві думки. А мені справді не хотілося зараз міркувати про те, що тільки-но сталося зі мною, а про Гарольда Мейлера й поготів.

Я чудово розуміла тільки одне — цієї ночі мені не можна повертатися додому. Люди, які хочуть убити мене, чудово знають, де я живу. Тому до Тутінґа краще буде не потикатись.

Отож я мимоволі звертала бічними вуличками на північ, ближче до центру Лондона. Довгий і болісний шлях вів мене до того єдиного прихистку, де я могла б запевно почуватися в безпеці.

Сподіваюсь, ви вже й самі зрозуміли, що то було за місце.

Так, я прямувала до будинку № 35 на Портленд-Роу.

Від Клеркенвела до Мерілебона лише три милі — ґава й та долетить. — та в обхід я дісталась туди за кілька годин. Я так натомилась, що часто-густо звертала не туди, куди слід, і до того ж намагалася йти не центральними вулицями, а провулками. щоб якомога менше натрапляти на живих людей, бо мерців я не боялась. Кілька разів я бачила вдалині автомобілі — здебільшого фургони агенцій або ДЕПРІК, — і в нинішньому своєму стані не мала довіри ні до кого з них. Не знаю вже чому, та дорогою мені не трапився жоден привид, і це також було до речі, бо коли я врешті дісталась до знайомої вулиці, на мене було страшно поглянути — так мляво пересувала я ноги.

Я пройшла повз крамницю Аріфа на розі, проминула іржавий захисний ліхтар, нишком прокралась повз череду припаркованих біля тротуару автомобілів. Довкола було тихо, темно, всі двері замкнені. Північ уже минула — такої пори жодна людина при здоровому глузді, крім агентів, не вештається по вулицях... Лише наблизившись до будинку № 35 і побачивши його темні вікна, я подумала про те, що Локвуда з командою — й це більш ніж імовірно — зараз може не виявитись удома. Ця думка змусила мене трохи повагатись, чи правильно зробила я, що прийшла сюди, та відступати було вже пізно. Я рішуче попрямувала до хвіртки.

Хвіртка й досі була ветха, розхитана, і на ній висіла та сама табличка:

Я штовхнула хвіртку і обережно рушила стежкою до будинку, ступаючи нерівними плитками. При світлі вуличного ліхтаря, що стояв біля сусіднього будинку № 37, я розгледіла блискучу залізну смуту впоперек стежки і стовп із підвішеним до нього дзвоником. Скільки розслідувань починалося для нас із тієї миті, коли серед ночі калатав цей дзвоник! І які різноманітні нам траплялись клієнти: скажімо, сімейний лікар родини Слейнів, який прийшов повідомити, що всі шестеро членів цієї родини загадковим чином зникли зі своїх ліжок... Чи єдиний, хто вижив, з компанії мисливців, що вирушили на полювання в Бромлейський ліс... А як відчайдушно дзвонила до нас небога старого Кроуфорда, коли навздогін за нею мчав Бейсвотерський привид!

Незмінним залишалось тільки одне: цей дзвоник щоразу віщував нам новий клопіт.

Я потяглася до дзвоника, озирнулась на сонну вулицю — і мене зненацька огорнув сумнів: чи не краще буде дочекатися ранку? Тоді мій несподіваний візит видаватиметься хоч трохи пристойнішим. А доти можна буде посидіти, скажімо, на сходах крамниці Арифа чи десь іще...

На щастя, ця безглузда думка хутко покинула мене. Я потребувала допомоги — і до того ж негайної.

Тому я вхопилась за шкіряне калатало й смикнула його.

Джордж колись розповідав мені, що привиди не люблять шуму — особливо від якогось залізного знаряддя. Скажімо, ще стародавні греки відганяли злих духів за допомогою залізних торохтілок та бубнів. Тож я задзеленчала так гучно, що якби на Портленд-Роу й заблукав якийсь Гість, то його ектоплазма від мого калатання мала б тут-таки розвіятись. Мені самій від цього дзвону аж зуби заломило. Він ніби продірявив чорну завісу ночі.

Прокалатавшн так секунд із двадцять, я зупинилась, відчуваючи. що моє власне серце тарабанить у грудях незгірше за дзвоник.

Минула якась хвилина — і. на моє превелике полегшення, зсередини долинули кроки, а потім блідо засвітилось пів-кругле віконце над вхідними дверима. Напевно, це хтось увімкнув кришталеву лампу-череп на журнальному столику в передпокої. Брязнув залізний ланцюжок, рипнув засув. Я трохи позадкувала — краще не стояти надто близько до дверей, бо темна постать серед ночі може кого-небудь і перелякати. надто якщо цим «ким-небудь» виявиться Джордж.

Проте то був не Джордж. а Локвуд. Саме він з’явився на дверях у довгому темному халаті й темно-синій піжамі, з рапірою напоготові. Рапіра була з тих, які завжди стоять у нашому передпокої, в підставці для парасольок. Локвуд був босий, з розкуйовдженим зі сну волоссям. Він пильно придивлявся