Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Ну чому ж! – почав він боронитися. – Я можу і не спати вночі.

– Ага, насилу, але можеш. Але потім за двох відсипаєшся, – нагадала я йому, як раптом у кімнату тихо увійшов старий з тацею.

Він спокійно розставив на столі чотири чашки і на підлогу одне блюдечко з чаєм для лисиці, ми всі миттєво затихли і мовчки спостерігали за цим ритуалом.

– О це обслуговування, – не втрималася я, – Сподіваюся від цього чаю ми не станемо такими ж недоумками як цей?

– Ні, що ви. Я просто вирішив тоді трохи підстрахуватися, не знаючи якої реакції очікувати. Мені було дуже соромно, за те, що тоді я вас обдурив.

– Не знаю, чи варто вам вірити на слово.

– «До речі, Фумі, а ти чай взагалі п'єш?», – поцікавилася я в неї.

– «А чому ні? Але щодо цього зараз дізнаюся», – сказала вона, принюхуючись до вмісту блюдечка. – «Судячи з запаху, ніяких шкідливих трав у цьому напої немає. Як мінімум, він не отруєний, тож, думаю, можна і спробувати».

– «Це добре. До речі, чай гарячий, тому обережніше не ошпарся», – спробувала я її попередити але, схоже, що гарячого вона не боїться і чай припав їй до смаку.

– І так, може, проллєте світло на ситуацію, пане...? – Нік запитливо глянув на старого, щоб той, зрештою, назвав своє ім'я.

– Мірелл, – все ж таки назвався він.

– Ага, – сказала я.

– Мірелл, так що ж саме ви від нас хотіли, коли просили розібратися зі скелетами і чому не згадали про живих мерців, яких набагато більше, ніж вищезгаданих. А ще, чому ви приховали той факт, що є некромантом? – раптом зірвалася я і аж встала. Нік і Том мовчали, мабуть, їх цікавили ті самі питання.

– Вибачте мене. Ви маєте рацію, Я – Некромант, який якраз і повернув зі світу мертвих цих людей, – сказав він з помітним сумом у голосі. – Справа в тому, що всі мешканці цього села давно мертві.

– Як так? А хто ж тоді вдень вулицями ходить? Я точно бачила живих людей, – не зрозуміла я його слів.

– Усі мешканці померли від чуми близько п'ятдесяти років тому, – раптом заявив він.

– А як же тоді...? – і не встигла я закінчити фразу, як він мене перебив.

– Я тільки почав свою розповідь.

– Справді, Анко, дай людині розповісти до кінця, а потім уже питай, що тобі потрібно, – сказав Том, після чого мені довелося замовкнути.

– Дякую, – подякував старий.

– І так..., – почав він і розповів нам свою історію.

Коли в королівстві лютувала чума, всі жителі цього села не змогли її пережити. Мірелл у цей час відточував свої знання некроманта  в Альянсі, але після того, як йому повідомили цю сумну звістку, він просто не зміг сидіти далі на одному місці, усвідомлюючи, що його сім'ї та друзів більше немає в живих. Тому незабаром вирушив додому. В одній із книг Мірел знайшов закляття, що дозволяє повернути час назад і воскресити всіх, але лише за умови, що вони ніколи не покинуть це село. І він без вагань використав його, щоправда, після з'ясувалося, що в ньому був один вагомий нюанс, адже неможливо повноцінно повернути до життя померлої людини.

Полягав цей нюанс у тому, що всі, кого Мірел воскресив, постійно по колу проживатимуть тижневий проміжок часу, який стався до початку епідемії і нормальними людьми вони залишаються лише вдень. Коли ж настає ніч, мешканці стають тими, ким вони були по праву, тобто мертвими.

Весь цей час вони поводилися мирно, нікого не чіпали. Але нещодавно, в одну мить все змінилося і мешканці стали агресивними вночі. Гинула будь-яка жива істота, яка траплялася їм на шляху, чи то мандрівник, чи то собака, вони його розривали на частини і з'їдали. Ці повсталі навіть на себе подібних іноді нападали, що вже про решту говорити. Тому старий звернувся до нас за допомогою, але на жаль, не знав як краще це сказати і довелося частину правди приховати. Так само під його заклинання потрапив і місцевий цвинтар, тож скелети прокидаються лише вночі, адже в застиглому проміжку часу вони й так були давно мертві. Ми весь час уважно слухали Мірелла, не перебиваючи, поки його розповідь не добігла кінця.

– Я ж казав тобі Анко, що цей старий добрий! – раптом вигукнув Том з наївною усмішкою, тим самим порушивши тишу, що утворилася.

– Загалом, ти мені такого жодного разу не казав! – нагадала я. – Та і поняття доброти у  нас здається різне.

– Точно? А мені здавалося, що говорив, – і він по-дурному засміявся при цьому, періодично чухав потилицю.

– «От брехло», – подумала я.

– Пане Мірелло, то що ж тепер потрібно від нас? – запитав Нік.

– Так, скажіть нарешті, що саме ви від нас хочете тепер.

– Як би мені цього не хотілося говорити, але чи не могли б ви повністю ліквідувати цю проблему? – Сказав він з сумним виглядом.

– Тобто знищити всіх мерців? – перепитала я.

– Ви правильно мене зрозуміли.

– А ви самі не можете їх упокоїти, чи повернути своє закляття назад? Ви ж некромант, – сказав Нік.

– На жаль, якби міг, то так і зробив би, а так у мене вже немає сил на подібні речі.