Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

“Ти прорахувався з газом, — відповідаю я. — Невже твої виконавці такі тупі, що не могли знайти газ без запаху?”

"Блін. Я не додумався його нюхати. Що ж, очікувано, з цією справою все від початку йде якось не так. Починаючи з того, що така принципова людина, як ти, намагається врятувати таке чудовисько, як він." 

“ Щодо чудовиська я згоден, — я зітхаю. — Поки що не знаю, як його вивести на чисту воду. Поспостерігаю ще, може, щось спаде на думку. Зберу докази і посажу його.”

"Я можу дати тобі докази, у мене є відео з камер, де він катує ту дівчину, яку ти врятуав. Але якщо його не посадять одразу ж… Якщо не візьмуть під варту, я завершу почате." 

“Добре, надішли мені те відео і я зроблю все, що можу. “

"Але якщо в тебе не вийде, тобі доведеться визнати, що тільки мій метод може очистити нашу країну." 

“Я впевнений, що вийде. Я бачив ту дівчину, вона буде свідчити проти нього. Та й інші, думаю, теж. Вони такого натерпілися, що їх уже не підкупить іне вмовить, щоб вони сказали що то БДСМ або щось того роду.”

"Яку відстрочку ти хочеш? Скільки днів?"

“Два тижні, — пишу я.  — Але якщо його візьмуть під варту і будуть судити, пообіцяй не вбивати його і нікого більше.”

"Добре, але тільки щодо цього мужика, інші петиції з ним ніяким боком не звʼязані. Однак якщо його засудять умовно, або ще щось несправедливе… Я зроблю те, що маю зробити."

“Добре, домовились, — відповідаю я. — Буду чекати на відео. “

"Вже відправляю", — пише Адм, а потім дійсно присилає мені купу файлів… 

***

Коли вже йду в душ і роздягаюсь, з кишені випадає якийсь папірець. Я точно знаю, що не клав його туди. Камера в кімнаті лише одна, в душовій її немає. Беру рушник і з ним непомітно підбираю з підлоги папірець. Йду до душової для охорони: зараз тут нікого немає. І плюс це єдине місце, де і камери відсутні. Даня пробивав будинок і сказав мені це ще перед тим, як я сюди прийшов.

Я розгортаю аркуш і бачу текст: 

"Ти сказав, що зможеш допомогти. Чому тоді ти не дав йому померти? Ти так само брешеш, як вони усі… " 

Я думаю, що вона мала підкинути це перед або після вечері. І як в неї вийшло? Я зовсім нічого не помітив. Хоча, сьогодні після вечері, вона спіткнулась на сходах і тоді я притримав її. Може, тоді вона підклала цей папірець?

Думаю, що на цих "вихідних" мені терміново треба пустити справу в хід, тоді Адмін буде зобовʼязаний почекати на суд і тому подібне. І тоді Олексі не доведеться чекати надто довго, бо все ж я переживав за її ментальний стан. Треба буде порадитись щодо цього з Вітою… Ну, якраз ми зустрінемось на вихідних. Через неї вийду і на Дена, напряму мені надто ризиковано звʼязуватись з ним…

***

Субота настає швидко. Коли я підʼїжджаю за Вітою, вона якраз виходить з підʼїзду. Мені незвично бачити її не в формі, а в нарядній сукні і туфлях на підборах. 

— Привіт. — вона обіймає мене і цілує. — Я скучила за тобою.   

— Я теж скучив, — я теж обіймаю її. В цю мить відчуваю легке хвилювання. — Я все замовив, в мене вдома на тебе чекає сюрприз. Поїхали? 

 — Так, я вже хочу побачити, що то за сюрприз, — усміхається Віта. 

***

Коли заходимо до вітальні, я не вмикаю світло. Натомість підсвічую собі телефоном і по черзі запалюю свічки, я поставив вісім невеличких. На столику, біля дивану, і ще по кімнаті, щоб був напівморок. На столі стояло шампанське, а ще я поставив сушисет, за яким заїхав до того, як їхати за Вітою. 

— Я навіть не знаю, які фільми ти любиш, — кажу, коли ми вже сідаємо на диван. 

 — Люблю щось пригодницьке, — каже вона. — Детективи, трилери. Це, мабуть, незвично для дівчини?

— Ну, ти не зобовʼязана бути "звичною", чи ще якоюсь, —  я усміхаюсь і беру її за руку. На руці бачу ту саму обручку, яку вона тоді видала за нашу перед своїми батьками. Торкаюсь до металу пальцями. Ніби і такий невинний жест, але чомусь зараз, в цій інтимній напівтемряві, мені навіть подих перехоплює і я вже не думаю ні про які фільми. 

Віта виглядає схвильованою, вона дивиться на мене і її очі блищать.

 — Це так дивно, — каже вона.  — Я і ти…  Невже ми справді разом?

— Я б сказав не "дивно", — я усміхаюсь і подаюсь вперед, до її вуха і шепочу: — Для мене це хвилююче. 

 — Для мене теж, — Віта кладе голову мені на плече. — Я ні з ким не зустрічалася після того, як завагітніла і мій хлопець мене кинув. Вже й забула, як це, коли хтось турбується про тебе. Звикла бути сильною і сама все вирішувати. А тут така дрібника — ти організував нам відпочнок, я  ж розгубилася. Просто не звикла, що хтось щось робить для мене…

— Знаєш, коли тоді ти сказала про ту обручку… Там, при батьках, я зрозумів, що шкодував, що не намагався по-справжньому зблизитись, — тихо кажу я. — Ти завжди мені подобалась. Але тримала дистанцію. А я підігравав в цьому.

 — Я знала, що якщо у нас нічого не вийде, ми більше не зможемо бути друзями, — зізнається вона. — А для мене була дуже важливою наша дружба. Мабуть, через це я тримала дистанцію, як ти кажеш…