Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

— Чорт забирай, я забув зазначити це у звіті. Тоді мені це не видалося важливим. У нього в паху були свіжі укуси блощиць. У Віяра вони також є — на внутрішньому боці правого стегна і на шиї, уже трохи давніші. Останнього я ще не встиг оглянути.

— А блохи можуть кусати мертвих?

— Ні, Адамберґу, в жодному разі. Вони залишають тіло при перших же ознаках заклякання.

— Дякую, Ромене. Перевірте на відсутність бацили, як у випадку Лорійона. Ніколи не можна бути певним.

Адамберґ поклав мобільний назад у кишеню і прикрив долонею очі. Отже, він помилився. Вбивця не підклав свій конверт з блохами в мить убивства. Між підкиданням бліх і вбивством минув певний час, бо ж комахи вже встигли вкусити. У випадку Віяра минув досить довгий час, адже лікар підтвердив, що набряки вже досить давні.

Він покружляв кімнатою, склавши руки за спиною. Тобто сіяч виконує дуже дивний церемоніал: спершу підкидає розкритий конверт під двері майбутніх жертв, а тоді ще раз повертається, зламує замок і, з вугіллям в кишені, душить свою здобич. Тобто він виконує все за два рази. Спершу — блохи, потім — убивство. Не кажучи вже про інфернальні четвірки і попередні оголошення. Адамберґ відчув, як у ньому наростає безсилля. Стежинки перепліталися, правильний шлях вислизав від нього, а цей ритуальний убивця ставав усе дивнішим і незрозумілішим. Піддавшись пориву, він набрав номер Камілли і вже за півгодини лежав у своєму ліжку — спершу голий під власним одягом, а потім і голий без одягу. Камілла вмостилася на ньому і заплющила очі. І вже за хвилину він забув, що двадцять сім співробітників його відділку патрулюють на вулицях та за моніторами.

За дві з половиною години він приїхав на майдан Едґара Кіне, примирившись із собою. Це легке тремтіння у стегнах огортало і майже захищало його.

— Я збирався вам телефонувати, — сказав Декамбре, виходячи до нього за поріг власного будинку. — Вчора не було нічого, але сьогодні з'явився один лист.

— Але ми не бачили, щоб хтось поклав його в урну, — сказав Адамберґ.

— Цього разу «химера» прийшла поштою. Він змінив технологію і більше не ризикує приходити сам. Тепер він їх надсилає.

— На яку адресу?

— Сюди, Жосу Ле Ґерну.

— Він знає ім'я Глашатая?

— Багато хто його знає.

Адамберґ рушив за Декамбре й у його кабінеті розкрив великий конверт.

«Враз пройшла чутка, яка швидко підтвердилася, що чума вибухнула в місті одразу на двох вулицях. Казали, що двох (...) знайшли з усіма ознаками лиха».

— Ле Ґерн виголосив це?

— Так, опівдні. Ви ж самі казали продовжувати.

— Тепер, коли цей тип перейшов до дії, тексти стали куди чіткішими. Який ефект це справляє на аудиторію?

— Неспокій, запитання і жваві обговорення у «Вікінгу». По-моєму, приходив один журналіст. Він ставив запитання Жосу та іншим. Не знаю, звідки він узявся.

— Усе через плітки, Декамбре. Цього неможливо уникнути. У зв'язку з «химерами» останніх днів, оголошенням у вівторок увечері і ранковою смертю все обов'язково мало закрутитися. Так мало трапитися. Можливо, преса отримала заяву від самого сіяча, який вирішив здійняти бурю.

— Це дуже ймовірно.

— Надіслано вчора, — сказав Адамберґ, перевертаючи конверт. — З Першого округу.

— Оголошено дві смерті, — сказав Декамбре.

— Це вже трапилося, — відповів Адамберґ, дивлячись на старого. — Почуєте сьогодні ввечері по телевізору. Двох голих, вимазаних вугіллям чоловіків викинули на тротуар, наче мішки зі сміттям.

— Одразу двох, — глухо промовив Декамбре. Його рот стиснувся, утворюючи на білій шкірі море зморшок.

— Як ви гадаєте, Декамбре, а тіла зачумлених справді чорні?

Грамотій насупив брови.

— Я не спеціаліст у цьому питанні, комісаре, особливо що стосується історії медицини. Саме тому мені знадобилося так багато часу, аби розібратися з «химерами». Але можу вас запевнити, що тогочасні лікарі ніколи не згадують про цей колір. Виразки, плями, бубни, набряки — так, але не чорний колір. Він закарбувався в колективній свідомості значно пізніше, через семантичну подібність.

— Гаразд.

— Однак чомусь ця помилка прижилася, і чуму називають Чорною смертю. І ці слова, вочевидь, дуже важливі для вбивці, адже саме вони сіють жах. Він хоче вразити, полонити свідомість сильними образами, байдуже, справжні вони чи ні. І Чорна смерть автоматично вражає.

Адамберґ улаштувався у «Вікінгу», що був досить спокійним, як на пообіддя, і замовив у високого Бертена каву. Крізь вікно він міг бачити весь майдан, як на долоні. За п'ятнадцять хвилин йому зателефонував Данґлар.

— Я у «Вікінгу», — сказав Адамберґ.

— Будьте обережні з тим кальвадосом, — попередив Данґлар. — Він дуже особливий. Ніби за помахом чарівної палички він прибирає всі ідеї з вашої голови.

— У мене більше нема ідей, Данґларе. Я розгублений. Гадаю, він подолав мене, збив з пантелику. Боюся, він мене переміг.

— Кальвадос?

— Сіяч чуми. «CLT». До речі, Данґларе, забудьте про ці ініціали.

— Ви про мого Сезара Лорана Тавеньйо?

— Дайте йому спокій, — сказав Адамберґ, розгортаючи свій блокнот на сторінці, заповненій Вандузлером. — Це отрута із трьох прислівників.

Адамберґ почекав на реакцію заступника, але той промовчав. Це було забагато навіть для Данґлара. Його ясний мозок заплутався.

— Cito, Longe, Tarde, — прочитав Адамберґ. — Забирайся до дідька і не повертайся вічність.

— Лайно, — за мить прокоментував Данґлар. — Cito, Longe fugeas et Tarde redeas. Я мав про це подумати.

— Ми всі вже втратили здатність думати, і ви також. Він на нас тисне.

— Хто вам про це сказав?

— Марк Вандузлер.

— Як ви і просили, я поцікавився ним.

— Забудьте і про нього. Він не причетний.

— А ви знали, що його дядько був лягавим, і його звільнили прямо перед пенсією?

— Так. Ми з ним разом їли восьминога.

— Чудово. А ви знали, що його небіж Марк був причетним до кількох справ?

— Кримінальних?

— Так. Але як консультант для слідства. Він, далебі, не дурний.

— Я вже помітив це.

— Я вам телефонував щодо алібі чотирьох чумологів. Усе гаразд, комар носа не підточить — вони були зі своїми родинами.

— Без шансів.

— Саме так. І нікого більше не лишається.

—