Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

гноєм. У тому напрямку я вжив певних заходів. Не треба управлятися на землі, Бонгарте, не треба годувати на ній скотину. Вистачить її мати. Якщо ж маєш відповідно багато, можна непогано тягнути з неї прибутки. Повір мені, можна жити справді гідно. Так, у тому напрямку я вжив певних заходів, звідси ж і моє запитання про поїздку на північ. Бо, бач, Бонгарте, я б там мав для тебе заняття. Постійне, із доброю платнею, багато часу не потребуватиме. І саме для вразливої людини: жодного гівна, жодних черв’яків.

— Я готовий вислухати. Вочевидь, без зобов’язань.

— Із наділів, які імператор гарантує поселенцям, при крихті заповзятливості й невеличкому стартовому капіталі можна звести докупи цілком непогану латифундію.

— Розумію. — Мисливець за нагородами закусив вуса. — Розумію, до чого ти ведеш. І вже знаю, які такі заходи ти вжив для власного добробуту. Не передбачаєш проблем?

— Передбачаю. Двох видів. По-перше, треба знайти наймитів, які, вдаючи поселенців, поїдуть на північ забирати у місцевих та приймати наділи. Формально для себе, фактично — для мене. Але пошуком наймитів займаюся я. Тебе стосується друга проблема.

— Я весь — увага.

— Деякі наймити отримають землю і не будуть схильні її віддати. Забудуть про умову й про гроші, які вони взяли. Не повіриш, Бонгарте, як глибоко шахрайство, підлість і сучесинство вкорінене у людській природі.

— Повірю.

— Тож треба буде переконувати непоштивих, що непоштивість невигідна. Що за неї карають. Цим займешся саме ти.

— Звучить красиво.

— Звучить як звучить. Я маю практику, я вже робив такі викрутаси. Після формальної інклюзії Еббінґу до Імперії, коли роздавали наділи. Й пізніше, коли вступив у життя Акт про Огородження. Тим чином Клермонт, це чарівне містечко, стоїть на моїй землі, а тому мені належить. Уся ця територія належить мені. Аж туди, ген, по горизонт із туманним серпанком. Усе це — моє. Усі сто п’ятдесят ланів. Ланів імперських, не селянських. Це дає шістсот тридцять влук. Чи вісімнадцять тисяч дев’ятсот моргів.

— О, ти, Імперія нещасна! Близька погибель! — із насмішкою процитував Бонгарт. — Імперія, де всі крадуть, впаде. У самолюбстві її слабкість й у корисливості.

— У тому є і міць її, й сила. — Хувенагель знову затряс щоками. — Ти, Бонгарте, плутаєш злодійство із приватною підприємливістю.

— Надто часто, — спокійно визнав мисливець за нагородами.

— То ж як воно буде з нашою спілкою?

— А не завчасно ми ділимо ті північні землі? Може, для впевненості почекати, поки Нільфгард виграє ту війну?

— Для впевненості? Не сміши мене. Результат війни відомий. Війни виграють грошима. Імперія їх має, нордлінги їх не мають.

Бонгарт промовисто кашлянув.

— Якщо вже мова про гроші…

— Усе гаразд. — Хувенагель покопався у документах, що лежали на столі. — Ось банківський чек на сто флоренів. Ось — акт умови про індосамент зобов’язань, у силу якого я витягну у Вархагенів з Ґесо нагороду за бандитів. Підпиши. Дякую. Тобі належить ще відсоток з доходів від вистави, але рахунок не закритий, грошва все ще бряжчить. Великий там інтерес, Лео. Насправді великий. Людям у моєму містечку занадто докучають нудьга й хандра.

Він обірвав себе, подивився на Цірі.

— Маю щиру надію, що ти не помиляєшся щодо цієї особи. Що вона забезпечить нам гідну розвагу… Що захоче кооперуватися з нами заради спільного зиску…

— Для неї, — Бонгарт зміряв Цірі байдужим поглядом, — у тому не буде ніякого зиску. Вона про те знає.

Хувенагель скривився невдоволено.

— Це недобре, це до дідька недобре, що вона про те знає! Знати вона не повинна! Що з тобою, Лео? А якщо вона не захоче стати розвагою, якщо виявиться злісно непевною? Що тоді?

Бонгарт виразу обличчя не змінив.

— Тоді, — сказав він, — ми нацькуємо на неї на арені твоїх вовкодавів. Вони, як я пам’ятаю, завжди були певні у розвазі.

* * *

Цірі мовчала довго, тручи скалічену щоку.

— Я починала розуміти, — сказала нарешті. — Нарешті починала розуміти, що він хоче зі мною зробити. Я підібралася, була готовою втікати за першої ж можливості… Готова була на будь-який ризик. Але він не дав мені такої можливості. Пильнували мене добре.

Висогота мовчав.

— Затягли мене вниз. Там чекали гості того товстуна Хувенагеля. Такі оригінали! Звідки на світі береться така кількість дивацтв, Висогото?

— Множаться. Природний добір.

* * *

Перший із чоловіків був низеньким і товстеньким, нагадував скоріше половинчика, ніж людину, навіть одягався як половинчик — скромно, ладно, акуратно й пастельно. Другий чоловік, хоча й немолодий, мав одяг і поставу солдата, був при мечі, а на плечі його чорного кубрака блищало срібне гаптування із драконом із нетопировими крилами. Жінка була світловолоса й худа, мала трохи гачкуватий ніс і вузькі губи. Її фісташкового кольору сукня була сильно декольтована. Це була не найкраща ідея. Декольте показувало мало що, коли не враховувати зморщеної пергаментно-сухої шкіри, вкритої товстим шаром рум’ян і білил.

— Ясновроджена маркіза де Немент-Уйвар, — представив Хувенагель. — Пан Деклан Рос еп Мельхлад, ротмістр резерву кавалерії його імператорської величності імператора Нільфгарду. Пан Пеннікуік, бурмістр Клермонту. А то — пан Лео Бонгарт, мій земляк і старий товариш.

Бонгарт трохи вклонився.

— А оце і є та мала розбійниця, яка має нас сьогодні розважати, — ствердила факт худа маркіза, втуплюючи в Цірі блідо-блакитні очі. Голос мала хрипкий, сексуально вібруючий і жахливо пропитий. — Не дуже вона красива, так би я сказала. Але непогано збудована… Цілком приємне… тільце.

Цірі шарпнулася, відіпхнула нахабну руку, збліднувши від люті й шиплячи, наче змія.

— Прошу не торкатися, — сказав прохолодно Бонгарт. — Не годувати. Не дражнити. За наслідки не відповідаю.

— Тільце, — маркіза облизнула губи, не звертаючи на нього уваги, — завжди можна прив’язати до ліжка, тоді воно стає більш поступливим. Може б, ви мені її перепродали, пане Бонгарте? Ми з моїм маркізом любимо такі тільця, а пан Хувенагель вимовляє нам, коли хапаємо тутешніх пастушок та хлопських діточок. Зрештою, маркіз уже не може полювати на дітей. Не може бігати, і все через ті шанкри й конділоми, що в нього повідкривалися у паху…

— Досить, досить, Матильдо, — лагідно, але швидко сказав Хувенагель, побачивши на обличчі Бонгарта вираз дедалі більшої огиди. — Мусимо ми вже йти до театру. Пану бурмістру саме доповіли, що до міста в’їхав