Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Брат скривився. Спогад про цей жест солідарності вочевидь мучив його. Може, навіть більше, ніж саме вбивство.

Я заплющив очі, знову пригадуючи білу, мов кістка, галявину. «Піду гляну, як він». Майкл сидить спиною до мене, трохи схилившись, а його руки зникають у павутинні. «Тепер його можна поховати».

— Коли Алан отямився на галявині, ти пішов глянути, як він. Саме тоді ти все вирішив, так?

Майкл явно поринув у той спогад — він говорив повільно, наче в трансі:

— Я дуже довго його звинувачував, уявляєш собі? Бо тієї миті в мене було таке відчуття, наче я прокидаюся. Можливо, якби він нічого не сказав, я посадив би його назад у машину. Може, я послухав би тебе. Я пам’ятаю, що на його губах була кров. Коли він говорив, криваві нитки напиналися між його губами, наче містки. Я не знаю, чому Голтон тоді розповів мені про те, як застрелив батька. Може, хотів зачепити мене за живе востаннє. Може, випробовував мене, хотів знати, чи я зроблю це. Може, хотів, щоб я це зробив. — Майкл наморщив носа. — Вибач. Тюремний мозкоправ називав це «дифузія відповідальності». Мені треба уникати такого.

— Тож коли він сказав, що застрелив батька, ти зірвався й довершив розпочате?

Майкл похмуро кивнув. Він утупив погляд у свої руки — мабуть, уявляв їх на шиї в Алана.

— Я приїхав туди не для того, щоб убивати його. Я не знав нічого аж до самого кінця. Він продавав мені те, за що помер батько. Продавав когось іще.

Я знову згадав про гроші. «Ми помирали за них». Отже, усе-таки «ми» — це Каннінґеми: наш батько Роберт.

— Тож ти зрозумів, що батько загинув через Алана. Тоді подумав: те, що в нього було, хай чого воно вартувало, належить тобі за правом. Це твій спадок. Тому застрелив його й забрав це. А потім і свої гроші.

— Усе було не так. Тобто це стосувалося грошей, але не так, як ти кажеш. Я приніс усе, що зміг, але то була не вся сума. Я облажався. Сподівався, що він не помітить. — Майкл сумно похитав головою, як роблять люди в лікарняних кімнатах очікування. «Якби ж тільки…» — каже це хитання. — Він схопився за пістолет. А в мене зброї не було… звідки вона в мене візьметься? Я спробував його забрати. І пістолет вистрелив. Алан тримав його в руці, я не знаю, як це сталося. Ніколи раніше не стріляв з пістолета. А тоді побачив, як Алан сів, і весь його бік був у крові. Я просто… просто залишив його там. Викинув пістолет у решітку на вулиці. Але поки дійшов до машини й достатньо заспокоївся, щоб завести її, він якось зміг знову встати й піти. Я не пам’ятаю, чи хотів його збити, чи він сам вискочив на дорогу, але якось він опинився під капотом. І більше не рухався. Тоді я зателефонував тобі.

Двісті шістдесят сім тисяч завжди здавалися мені дуже дивною сумою. І раптом це чудернацьке число стало цілком зрозумілим.

— Алан хотів триста тисяч?

— Це все, що я зміг знайти. Люсі… — Майкл завагався, явно присоромлений. — Я облажався, гаразд? Я не приніс усієї суми.

— Як Люсі нічого не помітила?

Я згадав його слова тієї ночі: «Люсі дізнається». Тоді подумав, що він говорить про алкоголь, але, схоже, він приховував дещо серйозніше.

— Люсі не… — Його очі замерехтіли. Він був такий радий говорити відверто про ту ніч, але очевидно не хотів заглиблюватися в особисте життя. — Люсі не дружить з грошима. Цей її… бізнес… став проблемою. Це якесь решето. Евонна якось сказала мені, що іноді найкраще, що ти можеш зробити для людини, — це піти. І я намагався, але не міг, і все ставало дедалі гірше. Я думав, що зможу допомогти їй.

— Тепер Люсі знає?

— Не думаю. Сумка в тебе. Звісно, вона може знати. Але якщо й так, то тримає рот на замку.

— Що взагалі може коштувати таких грошей?

— Я вже казав тобі — інформація. І тепер я розумію, що вона коштувала набагато дорожче.

— Та сама інформація, через яку варто було вбити батька кілька десятків років тому? І через це ти думаєш, що тобі безпечніше бути тут, аніж на волі? Якщо вона така небезпечна, навіщо ти її купував?

— Я вже казав тобі: Люсі загнала нас у яму. Алан не міг сам продати те, що в нього було, тож хотів, щоб хтось зробив це за нього; я був посередником. — Пригадую, як замислився тоді, чи в нашій родині взагалі був хтось платоспроможний. Майкл знову занервувався, обмацуючи кишені й бурмочучи: — Якщо чесно, я не розумів тоді, наскільки це небезпечно. Знав тільки, що Голтон дістав їх для батька. Я не знав, що він, типу, причетний. З іншого боку, він теж не вважав мене загрозою, тож ми обоє помилилися.

— Кого «їх»? Чому в множині? І кому ти продавав?

— Простіше показати…

Майкл далі копирсався в кишенях та обмацував джинси. Він видобув контейнер для лінз (я не знав, що йому потрібні окуляри, але, може, тісні стіни роблять людей короткозорими), кілька ковтунців, обгортку з-під шоколадного батончика, ручку та зв’язку ключів. Ножа в нього не було. Того, що він шукав, теж.

— От лайно. Де ця клята штука? — Майкл не зміг приховати роздратування. — Я покажу тобі згодом.

— Ти пив. Тієї ночі.

Я думав про це й раніше, але чомусь вирішив сказати зараз. Узяв і бовкнув — дуже швидко, бо не був певен. Майкл рвучко звів на мене очі, і в них було щось таке, від чого в мене все похололо всередині. Може, саме це було останнім, що побачив у своєму житті Голтон?

— Для відваги… я був цілком при тямі. — Він спробував засміятися, але вийшло якось сумно. — Я знав, що ти мені не повіриш.

— Повірю тобі? — Я намагався не підвищувати тону. — Я сів у ту машину, бо вірив тобі. Я став співучасником злочину, бо вірив тобі.

— Послухай…

— Я не знаю. Ці історії про батька… про те, що ти купував чи крав у Алана… і ти не маєш жодного доказу…

— Послухай…

— Він збрехав, що говорив зі мною, хай що він там тобі наплів…

— ПОСЛУХАЙ МЕНЕ!

Його голос прогримів так оглушливо в крихітній кімнатці, що я сахнувся на стільці й мало не впав.

Я встав. Позадкував до дверей. Майкл уловив мій страх,