Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А щодо того іншого… Коли ти вбив на льоту одного птаха, то вважай, що вбив усіх летючих птахів, які є. Хоч усі вони різні й літають по-різному, відчуття завжди однакове, і останній птах так само любий, як і перший. Цим він завдячував батькові.
— Може, тобі б вони й не сподобалися, — сказав він хлопчикові.— Але я думаю, що сподобалися б.
— І дідусь жив з індіанцями, коли був маленький?
— Так. Коли я питав його, які вони були, він казав, що мав серед них багато друзів.
— А я колись житиму з ними?
— Не знаю, — відказав Нік. — Це вже як сам схочеш.
— А коли я матиму рушницю й сам ходитиму полювати?
— У дванадцять років, якщо будеш обережний.
— От якби мені вже тепер було дванадцять!
— Буде, й незчуєшся.
— А який був дідусь? Я його зовсім не пам'ятаю, пригадую тільки, що коли мене привезли з Франції, він подарував мені духову рушницю й американський прапорець. Який він був?
— Так просто про нього не розкажеш. Він мав напрочуд гострі очі, був добрий мисливець і рибалка.
— Кращий за тебе?
— Стріляв він так, що куди мені, та й батько його бив птахів не гірше.
— Іду в заклад, що не краще, ніж ти.
— А таки краще. Він стріляв дуже швидко й несхибно. Ніхто більше так не вмів. А от як я стріляв, він завжди сердився.
— Чого ми не поїдемо помолитися на дідусеву могилку?
— Ми живемо в зовсім іншому місці. Звідси туди далеко.
— От у Франції не було б далеко. У Франції ми б поїхали. Треба ж мені помолитися на дідусевій могилці.
— Колись поїдемо.
— А як і ти помреш, я не хочу жити так далеко, щоб ніколи не помолитися на твоїй могилці.
— Та якось це влаштуємо.
— А не можна, щоб нас усіх поховали десь у зручному місці? Нехай би нас поховали у Франції. Ото було б добре.
— Я не хочу, щоб мене ховали у Франції,— сказав Нік.
— Ну, тоді треба пошукати якогось зручного місця в Америці. А чи не можна б поховати всіх на нашому ранчо?
— Непогана думка.
— Тоді б я міг по дорозі на ранчо спинятися й молитися на дідусевій могилці.
— Ти страшенно розважливий хлопчина.
— Але ж погано, що я ніколи навіть не був на його могилці.
— Доведеться поїхати, — сказав Нік. — Таки доведеться.
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
1935
Переклав Петро Соколовський
Філіпові, Чарлзу та Саллі присвячую
АВТОРОВА ПЕРЕДМОВА
На відміну від того як це буває в багатьох романах, кожен з описаних тут образів чи випадків вигаданий. Якщо комусь із читачів видасться, що коханню в цій книжці не приділено достатньої уваги, то нехай він чи вона введуть сюди любовну інтригу на свій смак. Автор намагався написати ділком правдиву книжку і подивитися, чи може правдивий опис країни та подій, які там відбувалися протягом одного місяця, позмагатися з творчою вигадкою.
Частина перша
ПОЛЮВАННЯ ТА РОЗМОВИ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Ми сиділи в засідці, яку мисливці з племені вандеробо злаштували з гілок та галуззя поблизу солонцю, коли почулося гурчання автомашини. Спершу воно долинало здаля, тому важко було визначити, що то за шум. Потім гудіння урвалося, й ми вже подумали, що нам воно просто вчулося або ж то тільки прошумів вітер. Але гурчання все виразніше поступово наближалось, ставало дедалі гучнішим, і нарешті з надсадним оглушливим дирчанням та брязкотом машина проїхала дорогою позаду нас. Один з наших двох слідопитів — той, що із акторськими замашками, — рвучко підхопився.
— Ну, все пропало! — мовив він.
Я прикрив долонею рота і знаком звелів йому сісти.
— Ну, все пропало! — повторив він і широко розвів руками.
Мені він і так не подобався, а зараз — і поготів.
— Зачекай, — прошепотів я.
Та М'Кола похитав головою. Я дивився на його голий чорний череп, а потім він повернув голову, і я побачив ріденькі китайські вусики біля кутиків рота.
— Нічого не вийде, — сказав він. — Хапана м'узурі.
— Та зачекай, — повторив я, і він знову пригнувся, щоб голова не виглядала над сухими гілками. Отак ми просиділи в курній ямі аж до смерку, коли вже не можна було побачити навіть мушку на рушниці, а дичина не йшла. Слідопита-артиста брала нетерплячка, й він сидів як на голках. Перед тим, як загасло останнє світло, він шепнув М'Колі, що, мовляв, уже надто темно, щоб стріляти.
— Помовч, — сказав йому М'Кола. — Бвана [53] може стріляти, коли тобі вже нічого не видно.
Другий слідопит, письменний, ще раз показав свою освіченість— надряпав гострим сучком на чорній шкірі ноги своє ім'я — Абдулла.
У мене це захвату не викликало, а М'Кола дивився на те слово без ніяких почуттів. Трохи згодом слідопит стер літери.
Я востаннє спробував прицілитись у присмерку, але побачив, що то марна справа, навіть якщо широко розсунути гілки.
М'Кола спостерігав за мною.
— Нічого не вийде, — сказав я.
— Атож, — погодився він мовою суахілі.— Вертаємо до табору?
— Так.
Ми повставали, повилазили із засідки й пішли між дерев до шляху, розминаючи ногами зашкарублий пісок, навпомацки просуваючись у кущах, пригинаючись під гіллям. Наш автомобіль стояв за милю звідти. Коли ми підійшли ближче, Камау, наш водій, ввімкнув фари.
Автомашина зіпсувала нам усе. Того полудня ми залишили стій автомобіль на дорозі і обережно підкралися до солонцю. Напередодні пройшов невеликий дощ, який, проте, не залив солонцю — звичайнісінької галявини з клаптем голої, поритої глибокими круглими борознами землі, подовбаної виїмками скраю — де тварини лизали солону грязюку. Ми побачили тут свіжі й довгасті серцевидні сліди чотирьох досить великих самців куду [54], що навідувалися на сіль минулої
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.