Читати книгу - "Леопард"

— Так, — була відповідь Гейра на питання Каї. — Пригадую, вона восени їздила в гори й там ночувала кілька ночей у якійсь халупі. — Він промовив це так, що стало очевидним: навіть цей задум він вважав цілковитою дурницею. — Але зникла вона згодом.

— Ми знаємо, — мовила Кая. — Вона їздила туди з кимось? Може, знаєте, з ким?

— Гадки не маю. Ми такого не обговорювали, досить того, що у нас була спільна ванна, якщо ви мене розумієте. У мене своє особисте життя, а у неї — своє. Але скажемо так: я сумніваюся, щоб вона їздила у таку глушину сама.

— Тобто?

— Аделе майже нічого не робила сама. І уявити її у хатинці в горах без якогось чолов’яги я не в змозі. Але з ким вона була — неможливо сказати. Вона була — якщо вже казати, як є — трішки розпусна. Не мала подруг, але мала багато друзів-чоловіків. Котрих вона приховувала один від одного. Аделе жила не подвійним, а якимсь почетвіреним життям. Щось таке.

— Тобто вона їх усіх дурила?

— Не обов’язково. Колись вона порадила мені, як краще розривати стосунки. Розповіла, як одного разу, поки хлопець порав її ззаду, вона зняла це на мобільник через плече, водночас набрала номер іншого хлопця, з яким тоді зустрічалася, відправила йому фото й стерла ім’я. Усе за один натиск кнопки. — Гейр Брюн поглянув на них безвиразним поглядом.

— Хвацько, — мовив Харрі. — Ми знаємо, що там, у горах, вона розплачувалась за двох. Чи не могли б ви сказати, як звали її товариша, щоб нам було з чого почати?

— Ні, — відповів Гейр Брюн. — Але коли я заявив про її зникнення, вони перевіряли, з ким вона розмовляла по телефону останніми тижнями.

— Хто вони?

— Я імен не пам’ятаю. Хтось із місцевої поліції.

— Добре. Нас уже чекають у поліції, — мовив Харрі й, глянувши на годинник, підвівся.

Кая спитала, не підводячись:

— Чому поліція закрила розслідування? Я навіть не пригадую, щоб про нього писали газети.

— То ви не знаєте? — спитав хлопець і кивнув двом жінкам з дитячими візками, котрі стояли перед барною стійкою, що зараз підійде їх обслужити. — Вона прислала листівку.

— Листівку? — перепитав Харрі.

— Еге ж. З Руанди. У Південній Африці.

— І що писала?

— Та, власне, небагато. Що зустріла хлопця своєї мрії, отже мені доведеться платити за помешкання самому, поки вона не повернеться у березні. Хвойда.

Поліцейський відділок розташовувався за кілька кроків від кав’ярні. Інспектор із широкою й круглою, як гарбуз, головою, ім’я котрого Харрі забув тієї ж миті, як почув, прийняв їх у просякнутому тютюновим смородом кабінеті, почастував кавою у пластикових стаканчиках, що ошпарювали пальці. Він затримував на Каї погляд щоразу, як гадав, що це непомітно.

Найперше він повів мову про те, що завжди знайдеться від п’яти сотень до тисячі заяв про зниклих норвежців, що майже всі рано чи пізно повертаються, і якби поліція бралася за розслідування щоразу, навіть коли немає підстав підозрювати злочин чи трагедію, вони б мусили покинути все й тільки те і робити, що розшукувати зниклих. Харрі стримав позіх.

Поза тим, Аделе Ветлесен виявила ознаки життя, й десь вони тут у відділку завалялися. Інспектор підвівся й встромив гарбузоподібну голову в архівну шухляду, добув звідти листівку й поклав перед ними. На листівці була гора, схожа на кеглю, з хмарою, що нависала над вершиною, але не було жодних вказівок, що то за гора й у якій частині світу вона височіє. Хисткий гострокутний почерк. Харрі заледве розібрав підпис. Аделе. На листівці була марка з написом «Руанда» й стояв штамп Кігалі — якщо Харрі правильно пам’ятав, саме так називається тамтешня столиця.

— Мати підтвердила, що це справді рука її дочки, — сказав інспектор і пояснив, що на наполегливе материне прохання вони все перевірили й знайшли ім’я Аделе Ветлесен у переліку пасажирів рейсу компанії «Брусселз Айрлайнз», що летів у Кігалі. Приземлився в аеропорту Ентеббе в Уганді 25 листопада. На додачу, за допомогою Інтерполу вони перевірили всі готелі й виявили, що Аделе Ветлесен ночувала в одному готелі в Кігалі, — інспектор порився у своїх нотатках, — у готелі «Горила» — тієї ночі, коли прилетіла. Тож єдина причина, через яку Аделе Ветлесен досі вважається зниклою безвісти, в тому, що ніхто достеменно не знає, де саме вона наразі перебуває, а листівка з-за кордону не є підставою виключити її з переліку зниклих осіб.

— Та й ідеться не про найбільш цивілізований куточок світу, — додав інспектор, розводячи руками. — Хуті, тутсу, чи як їх там у греця. Мачете. Два мільйони полеглих. Розумієте, до чого я веду?

Харрі зауважив, як Кая прикрила очі, коли інспектор почав менторським тоном, перемежовуючи мову підрядними реченнями, розповідати, як дешево вартує людське життя в Африці, де торгівля людьми — не новина, й що теоретично Аделе могли викрасти й змусити написати ту листівку, адже ті чорні, певно, річний заробіток віддадуть заради того, щоб встромити свої зуби у біляву норвезьку дівчину, хіба ні?

Харрі, споглядаючи листівку, силкувався абстрагуватися від безугавної балаканини добродія-гарбуза. Гора, що скидалася на кеглю з хмариною, яка нависає над верхів’ям. Він підвів очі, коли інспектор із забутим ім’ям кахикнув.

— Та часом їх можна й розуміти, адже так? — спитав він і по-змовницьки посміхнувся до Харрі.

Той підвівся, посилаючись на те, що має справи в Осло. Але чи не перешлють колеги з Драммена відскановану листівку електронною поштою, якщо їхня ласка?

— Фахівцеві з почерків? — невдоволено поцікавився інспектор і глянув на адресу, яку йому передала Кая.

— Фахівцеві з вулканів, — відповів Харрі. — Я хочу, щоб ви відправили йому листівку й запитали, чи не в змозі він ідентифікувати гору.

— Ідентифікувати гору?

— Він справжній професіонал, вештається світами й роздивляється їх.

Інспектор, знизавши плечима, кивнув. Потім провів відвідувачів до виходу. Харрі спитав, чи бува вони не перевіряли, чи були якісь повідомлення або дзвінки з номера Аделе після того, як вона поїхала.

— Ми знаємось на своїй справі, Холе, — відповів інспектор. — Жодних вихідних дзвінків. Але ви ж уявляєте, у якому стані мобільна мережа у такій країні, як Руанда…

— Чесно кажучи, не уявляю, — відповів Харрі. — Але ж я там не бував.

— Листівка? — простогнала Кая, коли вони вийшли на ринкову площу перед автівкою, котру позичили в Управлінні поліції. — Квиток на літак і ночівля у руандському готелі! От якби