Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

Тут адвокат стримався і змовк, стенувши плечима.

Вени на чолі старого графа нап'ялися ще більше, проступили краплі поту. Граф витягнув носову хустинку і витер чоло. І знову гірко усміхнувся.

— А я відкидав… відкидав оту жінку, матір цієї дитини, — вимовив він, показуючи поглядом на диван, де лежав Седрик. — Не хотів її знати… Хоча вона точно вміє грамотно підписатися… Певно, це мені відплата…

Тут граф зірвався з крісла і давай ходити туди-сюди. З його уст зривалися гострі слова. Від гніву і нищівного розчарування він увесь аж дрижав, немов дерево, на яке раптом налетів вітровій. Лють і справді заполонила його дорешти — проте містер Гевішем бачив: навіть у ці хвилини граф не забував про хлопчика, який ото мирно спав на дивані, тим-то жодного разу не дозволив собі зірватися на крик, аби бува його не розбудити.

— Я мав би це передбачити, — кинув граф. — Вони завдавали мені клопотів вже змалку! Я їх ненавидів! А вони так само ненавиділи мене! Бевіс — той був найгірший. Не хочу вірити у те, що ви мені розказали! Буду боротися до останнього. Хоча… це так подібно на Бевіса… це так на нього подібно!

Граф іще довго не міг заспокоїтися — усе розпитував про ту жінку, про її докази, рвучко метався по кімнаті, а обличчя його то блідло, то червоніло від ледве тамованої люті.

Врешті граф довідався геть про все, аж до найгірших деталей. Містер Гевішем лише стривожено спостерігав за ним. Граф виглядав змученим і якимсь геть вичерпаним. Напади люті завжди шкодили його здоров'ю, а тут іще причина була неабияка — бо, виглядає, крім гніву, у старому Доринкурту крилося ще щось.

Ось він повільно повернувся до дивану і зупинився перед ним.

— Якби хтось мені сказав, що я здатний прив'язатися до дитини, то нізащо би у це не повірив, — тихо вимовив, і при цих словах його голос затремтів. — Я ніколи не мав терпіння до дітей — ані своїх, ані чужих. Але до цієї дитини я таки прикипів серцем… як, зрештою, і він до мене, — додав з гірким усміхом. — Я ні в кого не викликав і не викликаю ніжних почугтів. А от він мене полюбив. Бо не боїться мене, а навпаки, мені цілком довіряє. Він був би ліпшим графом Доринкуртом, ніж я. Певний у цьому. Він зробив би честь нашому імені.

Граф нахилився над диваном і якусь хвилину просто дивився на безтурботне личко внука, що міцно спав. Кущуваті брови графа іще були нахмурені, проте обличчя поступово зм'якло. Він витягнув руку і відкинув з дитячого чола золотаве волоссячко. Тоді повернувся і теленькнув дзвінком.

Коли з'явився кремезний лакей, граф кивком голови показав йому на диван.

— Віднесіть, — і голос його ледь здригнувся, — віднесіть лорда Фонтлероя до його кімнати.

РОЗДІЛ 11

А в Америці…

Минув уже якийсь час, відколи юний друг містера Гобса покинув його і подався до Доринкуртського замку, щоб стати лордом Фонтлероєм. Отож бакалійник уже встиг здати собі справу, що тепер його і маленького приятеля, у чиєму товаристві провів стільки часу, розділяє Атлантичний океан. Від цих думок старому бакалійнику Гобсу робилося геть самотньо. Бо й справді, сам він не належав ані до бистрих на розум, ані особливо веселих осіб, навпаки — був це чоловік радше повільний і важкий на підйом, тим-то гроно його знайомих обмежувалося заледве кількома людьми. Так само бакалійник не був досить жвавий на вдачу, аби вміти якось розважитися. Правду кажучи, читання газет і впорядкування бакалійних рахунків — ото й були всі його розваги. Та навіть давати раду з рахунками було йому непросто — не раз він довго на них дивився, заки вдавалося усе це підсумувати. Раніше-бо маленький лорд Фонтлерой, який вправно вмів лічити як на пальцях, так і на грифельній дошці, заввиграшки додавав усі цифри і негайно спішив на поміч. Окрім того, хлопчик умів чудово слухати, цікавився, що там пишуть у газетах, отож вони з містером Гобсом могли годинами провадити бесіди про Революцію і про англійців, про вибори і про республіканську партію. Тим-то після від'їзду хлопчика у бакалійній крамниці немовби лишилася пустка. Спершу містерові Гобсу увесь час здавалося, ніби Седрик нікуди не поїхав і ось-ось повернеться до нього. Ото якогось дня він відірве очі від газети — і на порозі побачить свого маленького друга: у білому костюмчику, з червоними шкарпетками на ногах, солом'яний капелюшок зсунутий на потилицю — й почує його радісний дзвінкий голосочок. «Доброго здоров'я, містере Гобсе! Але ж нині спека, правда?» — вигукне.

Однак минали дні за днями — а Седрик не повертався. Містер Гобс ходив сумний і похнюплений. Уже і його улюблена газета не приносила йому втіхи, як раніше. Прочитавши до останньої сторінки, містер Гобс клав її на коліна — і безмовно сидів, прикипівши поглядом до високого стільця, забувши про час. Річ у тім, що на ніжках тої табуретки залишилися позначки — які і вганяли містера Гобса у гнітючий смуток. Тому що залишили їх каблуки майбутнього графа Доринкурта, — коли він ото вимахував ногами, бесідуючи з господарем крамниці, тобто з містером Гобсом. Виявляється, що навіть юні графи вимахують ногами, коли сидять на кріслі чи табуретці — і жодна шляхетна кров, жодне походження не можуть цьому завадити! Споглянувши на ті позначки, містер Гобс діставав свій золотий годинник, відкривав його і довго дивився на напис: «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене». Надивившись на присвяту, викарбувану на годиннику, містер Гобс закривав кришечку, глибоко зітхав, підводився зі стільця — і рушав до дверей. Тоді зупинявся між ящиком картоплі і бочкою з яблуками — і дивився на вулицю. Увечері, зачинивши крамницю, бакалійник виходив за поріг, запалював люльку і поволі проходжувався по тротуару аж до будиночка, у якому мешкав Седрик. Зараз на дверях там висіло оголошення: «Здається в оренду». Містер Гобс зупинявся, дивився на темні вікна, скрушно хитав головою, пахкав своєю люлькою — і, пригнічений, повертався назад.

Так тривало уже два чи три тижні поспіль, аж поки у голові бакалійника не зародилася нова думка. Був то чоловік повільний і важкий на підйом, отож на обмислювання чогось нового у нього йшло багацько часу. Тим-то неборака не дуже-то полюбляв, коли йому спадали на голову якісь нові думки — волів покладатися радше на старі і знані. Та ось