Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

— Заспокойся, Маріє… Я вже не той, ким ти мене називаєш.

Микита гладив її по обличчі незвично шкарубкою долонею, з якої не зійшли ще мозолі від рукояті, де той м'який дотик гончарських рук, що приніс їй першу ласку, чому чужі стали його пучки, звідки взялася в гончаря тверда шкіра на долонях, гей, таж бо меча вони тримали; а де його сором'язливий погляд, куди ж то раптом подівся той працьовитий добрий Микита, який нічого не знав і не хотів знати, крім горшків та Марії?

— Я вже не той, любко… Відтоді, як убив нещасного Мартина, я більше не гончар. У той мент я збагнув, що людська кривда набагато глибша, ніж тивунська жорстока дурість, ніж побори, чинш… А потім побачив, що з нею можна й позмагатися. Я не забув, як робити горшки, але навчився рубати ворога. Не пора тепер забувати цю науку. Не кожен може, але той, хто уміє, — гріх матиме, коли відмовиться від святого діла. А в мене є сила і лють. Силу мати дала, а лють — кривда наша, якої ми гаразд і не розуміли… Я бачив її — очі до очей, вона дихала мені ненавистю в обличчя, я жорстоко рубав її, і мені легше ставало, коли від мого меча падали один за одним кривдники, я зрозумів, що мої руки зменшують зло на землі, що я став потрібен. Як я сяду тепер за горшки, коли знатиму, що гинуть мої побратими, а я міг би їх захистити, як я цими руками лічитиму гроші на ярмарку, коли вони ще не відімстили за мою власну рану?

Марія оповила шию чоловікові й прошепотіла в нього на грудях:

— Пустив єси, Господи, мого Микиту на волокиту…

— Душко моя, та чи ти знаєш, що як програємо, то не треба буде нам ні горшків, ні тих грошей. Усе заберуть, усе спалять… Та я — хай навіть здобудуть замок — ходитиму Вороняцькими лісами, мов злий привид, і жодного ворога, поки житиму, не пущу на Гавареччину, тебе оберігати буду…

Микита в'язав пробиту списом кольчугу, Марія стелила свіжу постіль на ніч і росила її сльозами. Коли то ще зігріє її своїм теплом Микита? Та й чи зігріє?

— Воювати захотів, Микито? — дублене обличчя кушніра Галайди скривилося в гіркій посмішці. Він поставив перед гончарем кухоль браги. — Пий і вертайся до Марії та до своїх горшків.

— Не второпаю, що ти верзеш… — Микита відсунув кухоль, насторожено дивився на Галайду, скоробленого якоюсь незрозумілою йому гіркотою. — Що трапилося за цей час в Олеську? Вали ж цілі, чужого війська не видно, гаківниці не заржавіли, стяг із левом лопотить на замковій вежі…

— Усе на місці, як і було, Микито… Тільки черв'як проліз у серця наших ватажків і точить, бачу, точить… Сточив Свидригайла, і Юршу, і Острозького, та й до нашого добрався. Не відаю, що там діється на замковій горі, та одне відомо: королівський лист прийшов до Івашка. Мовляв, усе одно вам не встояти, Свидригайла ми скинули, Жигмонт віддав нам українні замки — увесь крицевий ланцюг від Кам'янця до Крем'янця віддав Кейстутович королеві, Микито, — мовляв, король не хоче марно проливати крові, тож складіть зброю, а ми вам усі землі з людьми й добрами повернемо. Волен би плюнути Івашко на ті обіцяні милості й допомоги на півночі шукати, так ні — скликав землян до свого двору й радяться нині, як краще голови наші в ярмо увіпхати… їм землі повернуться, а поспільству — калан і чинш, і панщина! Де ж ти бачив таке, Микито, аби пан захотів при житті із своїм добром попрощатися?..

— Не вірю, не вірю… — поник Микита. — Щоб Івашко?

— Івашко, Івашко… І розумний, і людяний, і лицар здольний, а як став віч–на–віч з утратою багатства — боярин, та й годі. А ми ще такі сильні! За півроку наш замок ніхто не годен узяти, а там і допомога підійшла б…

— Як це так, — хитав головою Микита, — бувши конем — та волом стати?

— Ми станемо волами. А вони… Ворон ворону ока не виклює.

— Не бути цьому, — вихилив Микита кухоль, аж забулькало в горлі. — Звикли ми були до ярма, та коли хоч один день походили без нього, хіба можемо вдруге добровільно голову впихати?

— Що ти задумав?

— Те, що й ти, — бачу по тобі. Разом будемо.

— Нас буде багато. Підемо в ліси, де кури не допівають, голосу християнського не чути, — розпогодилося кушніреве обличчя, він теж духом випив кухоль. — І налітатимемо шуліками, і спати п'явкам не дамо, у вічному страху держатимемо. Хто раз подихав волею, того ядуха душить у неволі, ти правду кажеш. Станьмо кожен нині на призначене йому Богом місце і твердо там стіймо. А загинемо, то стоячи, — не на колінах.

Івашко слухав Каліграфа, м'яв бороду і темнів, мов хмара, опускалися його дужі плечі під тягарем страшних новин.

Зрадив Свидригайло… Чорно, підступно — тоді, коли перемога, у крові скупана, у вогні випалена, підвелася у повний зріст на західній межі Литво–Русі… Зрадили і Свидригайла. А до кого ж ми тепер — самі? Як — самі? Хто ми?

— У Новгород ходив, Осташку?

— Ходив. Юрій Онцифорович готов був вислати шість тисяч війська. Я від тебе мову вів як від державця краю — не замку. Та ось із Полоцька прибув Свидригайло, далі величав себе великим князем, то посадник йому пообіцяв. Знову проллється кров за булаву. А могли б ми поміч узяти…

— Як? Адже ми каштеляни. Без знатного родоводу, без титулів. Жигмонтові каштеляни… А вже й не Жигмонтові — королівські.

Каліграф підступив до Преслужича, що сидів за столом, сперши на руки голову, діткнувся до його плеча; відчув боярин силу в тому дотику, він глянув на свого порадника, — той проймав його проникливим цупким поглядом.

— Князю, — мовив Осташко, — не чекай титулу від своїх повелителів, вони титулують того, кого не бояться. Ти ж не діждешся. І чи потрібен тобі він — фальшивий, мов підроблений гріш, який не має ходу на торгах? Титул у тобі, це твоя мужність, сила й розум. Князю, вели сурмити збір, і народ віддасть тобі клейноди, яким ціни немає, — не перстень, не срібний шестопер, а