Читати книгу - "Андріївський узвіз"

Яка, кричить чоловік, друга?

А як вони перевірять? Допоможіть, скажи, і підтримайте! Я вас не підведу.

А що, як він мене пошле за такий жест?

Не пошле!

А ти хіба знаєш доцента?

Я знаю життя! Ми — не звіри. І в нас так: якщо ти до мене по-людськи, то й я тобі піду назустріч. Ковбаса й чарка, минеться і сварка. А все інше — туман. Який би ти не був мудрець, а насправді, тобі треба не марципанів із фрікасе, а чогось дуже простого. Колись я…

Ну, чоловік так розчахує двері, що мало не збиває батька з ніг, я побіг.

Візьми!

Ні.

Яка ж ти після цього невдячна…

Ти, питає у нього чоловік, ідеш чи тут лишаєшся?

Я, батько перекриває йому вихід, я…

Чуєш, каже йому син, будь ласка…

Ні, це ти будь ласка! Бери! Щоби я міг спокійно померти! Я обіцяв мамі. Вона просила. Вона завжди хвилювалася за тебе. Через те й померла.

Тільки не треба тут…

Візьми! Я тебе востаннє…

Добре!

Чоловік вириває у батька з рук пляшку і кидає в свій портфель. Ніж сперечатися з ним, краще взяти, бо він не відчепиться. А ввечері подзвонити й сказати, що доцента не було на роботі. А тоді спустити все на гальмах. Хоча у батька пам’ять, як у слона. Коли йому було двадцять із чимось років, він був головним технологом заводу. Велета важкої індустрії. Якось за дострокове виконання секретного урядового плану все керівництво одержало найвищі нагороди. А його обминули. Буцімто, за його молодість. Але, скоріше за все, що за гонор і довгий язик. Батько й по тепер після трьох чарок згадує про таку несправедливість. Мені, каже, лячно подумати, як могло б скластися моє життя, якби я тоді одержав орден Леніна!

Чоловік садовить батька на тролейбус, а сам їде на роботу.

Ти ж, кричить батько йому у вікно, не обманеш?

Не обману.

Ти ж йому віддаси?

Віддам! Віддам!

В деканаті він для годиться питає, чи не пішов доцент додому. Йому кажуть, що пішов, але не додому, а на кафедру. Коли чоловік уже за два кроки від сходів проходить повз партком, звідти вистромлюється доцент, у пальті та в ондатровій шапці.

А в обличчя йому вигукує чоловік, о!

Ви, питає його доцент, до мене?

Ні, каже чоловік, я просто так!

Ну то, каже йому доцент, заходьте. Що там у вас?

Замість викласти сутність справи, чоловік нітиться і витягає батьківський коньяк.

Що це таке? не розуміє доцент.

Це — подяка, голосом батька бубонить чоловік. Ознака вдячності. I…

Він ще мить тому знав, яку фразу сюди підпустити, щоб, в разі потреби, звести все на жарт. Але де ж вона? кричить він у розпачі, поваги!

Що ви, доцент нахиляється до нього і переходить на шепіт, голубчику, їй-богу? Заберіть, це вам не личить.

Чоловік це й сам знає, але, замість пояснити доцентові (він би його зрозумів!) всю цю коньячну тему, він ціпеніє та наливається люттю. На себе, на батька і на офіцера органів безпеки. Ціпеніє, шаріється і мовчить.

* * *

Мовчить і доцент. Він пам’ятає чоловіка ще першокурсником. Рожеві щічки, тонкі риси, пушок довкола рота. Очі, як розкрита книжка з малюнками. Колись він до свого светра нашив аплікацію у формі п’ятірні… Доцент у них тоді читав свій курс. Після пари він попросив першокурсника залишитися і сказав йому: я вас прекрасно розумію, але будьте обережні, не варто так підставлятися.

Розмова з коридору перетікла на завалений листям бульвар, а закінчилася через кілька годин під парадним, де жив студент. Доцент пояснював йому, що то не штука — спалити себе. Вам здається, казав він, що варто розкритися перед людьми, і вони вас полюблять. Пояснити їм щось, і вони стануть на ваш бік. Це ілюзія. Простіше усвідомити це й вчасно адаптуватися. I для цього не обов’язково ламати себе. Треба просто любити життя, у всіх його проявах. I насолоджуватися тим, що воно нам дарує. А коли хтось вимагає щось від світу, знайте: він, насправді, хоче, щоб всі грали за його правилами. Ще й у піддавки. Але так не буває.

Вряди-годи доцент торкався студента то плечем, то ліктем. I тоді йому здавалося, що від хлопця пахне молоком. А студент був так захоплений бесідою, що нічого не помічав.

Взимку доцент не раз намагався після занять перестріти студента. Щоб пройтися з ним бодай до метро. Але той завжди був із кимось з одногрупників.